— Тебе сюди ніхто не кликав! — відрізав Сашко, ледь прочинивши двері, в які вона гамселила так, що аж шибки тремтіли.
— Як мати, я маю право почути хоча б якісь пояснення! Куди ти зник? Як ти міг отак втекти, нічого не сказавши? І де мої гроші?!
Сашко аж на поріг вискочив, не стримавшись.
— Твої?! Твої в тебе! Забудь про мене, чуєш!
Сашкові було шістнадцять, коли не стало батька. Знаєте, це страшно — бачити, як в одну мить розсипається весь твій звичний світ, коли з нього зникає лише одна людина.
Батько пішов раптово, залишивши по собі не тільки глуху пустку в хаті, а й спадок. Спадок, від цифр якого паморочилося в голові.
Коли нотаріус зачитував документи, лунали не просто суми — це були мільйони. Якісь захмарні, нереальні гроші…
Сашко, хоч і ріс у заможній родині, жив життям звичайного підлітка. Батькові статки він ніколи не рахував, тому сидів у кабінеті, наче пришиблений мішком з-за рогу.
А от мати… Мати, яка раніше була тихою домогосподаркою і власної тіні боялася, раптом прокинулася. Ні, не так. Вона перетворилася на зовсім іншу жінку.
В оновлену версію себе, де головну скрипку грала раптова, п’янка фінансова свобода.
За чоловіком вона, здається, не плакала. Ані сльозинки.
— Цей будинок… — вона одразу ж приміряла на себе роль господині життя.
— Завеликий для нас двох. Ніколи не розуміла, нащо ці хором. Але хай буде. Можна, звісно, ремонт затіяти… Та це згодом. Гроші треба витрачати з розумом. І, ясна річ, цим займатимуся я. Тобі такі суми я не довірю.
Сашкову думку ніхто й не питав.
Половина всього цього багатства за законом належала йому. Він це знав. Але ж йому шістнадцять, він ще школяр.
А за тими ж законами мати — його опікун. Без її підпису він і копійкою не розпорядиться.
— Але ж… — спробував було Сашко. — Я теж…
— Тобі вистачатиме на школу. І на дрібні витрати. На більше не розраховуй. Кілька тисяч на місяць — з головою.
Отак вона окреслила межі. Тепер йому дозволялося набагато менше, ніж за живого батька.
«Кілька тисяч на місяць», — гірко подумав Сашко, передчуваючи, якими нестерпними будуть ці два роки. Наче кістку собаці кинула.
Тепла між ними не було ніколи. Мати його просто не помічала.
Батько теж не був ідеалом — тижнями пропадав у відрядженнях, на роботі, або… або в тих жінок, яких приховував від дружини (хоча вона, звісно, про все знала). Але батько його любив.
Скупо, по-чоловічому, але любив. А мати — просто терпіла їх обох.
Усі його спроби домовитися, пояснити, що йому потрібні гроші хоча б на якісь курси, розбивалися об глуху стіну. Вона не хотіла ділитися.
Вона впивалася владою, яка несподівано впала їй до рук.
Здавалося, вона мстилася синові за його сите, безтурботне дитинство.
— Ти ще дурний, — відмахувалася вона. — Все розтринькаєш. Тож сиди тихо і слухай мене.
Боротися було марно. Словами тут нічого не вдієш. І Сашко, зціпивши зуби, почав діяти. У шістнадцять, коли однокласники мріяли про випускний і гулянки, він шукав роботу. Будь-яку.
Аби тільки мати свою копійку і не клянчити в матері оті мізерні подачки. Дружки-мажори дивилися на нього, як на дивака.
Після уроків, нашвидкуруч ковтнувши обід, Сашко мчав працювати.
Додому приповзав пізно, коли мати вже давно хропла під якийсь турецький серіал.
От у кого гроші не закінчувалися, так це в неї. Шафи ломилися від нових лахміть, які вона міняла частіше, ніж погода за вікном.
За пів року — три нові машини! Невже так важко було згадати, що це не тільки її гроші? Та вона все чудово пам’ятала. Просто вона його ненавиділа.
Потім почалися курорти. Вона привозила магнітики і купу фотографій з такими ж подружками, які жили за одним принципом: витрачати, гуляти і брати від життя все.
Сашкові проблеми не обходили нікого.
При чужих людях вона ще й розігрувала турботливу матусю:
— Що, знову уроки прогулюєш? Не можна так, Сашенько. Ти вчися, мій хлопчику. Навчання зараз — це головне.
Хоча їй було глибоко начхати.
Одного разу Сашко повернувся додому раніше. Мати, мабуть, забула, що він попереджав.
Вона сиділа у вітальні з двома своїми «коліжанками».
Говорили тихо, але він почув кожне слово:
— …і навіть після вісімнадцяти він не отримає ні копійки, — сичав материн голос. — Я вже придумаю, як залишити його з голим задом. Хай знає своє місце.
— А як ти це зробиш? — ахнула одна з подруг.
— Та не знаю ще… Може, дурником його визнають, довідку куплю, і залишуся опікуном. Або щось хитріше придумаю. Гроші поки що в мене, отже, і карти в моїх руках.
Сашко стояв у коридорі, не дихаючи. Слухав, як рідна матір, яка мала б захищати його від усього світу, холоднокровно планує, як обібрати його до нитки.
І найстрашніше — його це навіть не здивувало.
Але тепер він знав, до чого готуватися.
Напередодні його вісімнадцятиліття мати аж світилася. Бігала по хаті, висіла на телефоні, скликала гостей.
— Ти завтра з нами святкуватимеш, синку? — спитала, примружившись. — Чи знову вдаватимеш, що матері в тебе немає?
В її очах горів той самий хижий блиск, що й два роки тому в кабінеті нотаріуса.
Вона смакувала свою майбутню перемогу. Але це буде вже не її свято.
Наступного дня, за годину до застілля, поки мати крутилася перед дзеркалом, Сашко вже все спланував. Вона, як завжди, піде святкувати «за нього», а він поїде з цього дому. Назавжди.
— Щось мене морозить… — Сашко цілий день шморгав носом і кашляв, аби вона повірила. — Мабуть, я ляжу спати.
Казати прямо, що він іде, було небезпечно. Хтозна, що вона викине.
Не та людина, щоб так просто випустити з рук мільйони.
— Ну, лежи, раз так. Тільки свято б усім зіпсував своїм кислим лицем, — кинула вона і пішла.
Минув майже рік, відколи Сашко живе своїм життям. Зі своїми грошима. У власній квартирі.
Без матері, яка за вісімнадцять років так і не знайшла для нього краплі тепла. Зате тепер, коли він вирвався, вона рила землю носом, аби його знайти.
І сьогодні таки знайшла.
— Тебе сюди ніхто не кликав! — відрізав Сашко, ледь прочинивши двері, в які вона гамселила так, що аж шибки тремтіли.
— Як мати, я маю право почути хоча б якісь пояснення! Куди ти зник? Як ти міг отак втекти, нічого не сказавши? І де мої гроші?!
Сашко аж на поріг вискочив, не стримавшись.
— Твої?! Твої в тебе! Забудь про мене, чуєш!
— Ні-і-і! — мати вчепилася в одвірок. — Я заслужила не половину, а три чверті! Це я з Валерою все наживала! Це мої гроші! А ти їх вкрав!
— За заповітом — мої, — спокійно відповів Сашко. — Я взяв тільки те, що належало мені. І ніхто тебе не грабував. Ти сама кого хочеш обдереш.
Вона стояла в його скромній квартирі, розмальована і в золоті, наче кришталевий келих серед одноразового посуду.
У Сашка все було просто — і в хаті, і в душі. А в неї — все фальшиве.
— Синочку… — раптом фальшиво заспівала вона.
— О, знову це «синочку»! Третій раз у житті чую! Не старайся, я тобі не вірю. Коли батько був живий, ти мене впритул не бачила. А коли він помер, ти зробила все, щоб стерти мене на порох. І тепер ти вимагаєш якісь гроші? За що?!
Її обличчя вмить перекосилося від люті.
— За те, скільки років я терпіла твого татуся! Скільки молодості вам віддала! Ти! — вона дивилася на нього з такою неприхованою ненавистю, що аж повітря заіскрило.
— Ти народився із золотою ложкою в роті! Татусь із тебе пилинки здував! А я до шістнадцяти років за старшими сестрами туфлі доношувала! І за батька твого вийшла тільки для того, щоб із тих злиднів вирватися!
А тобі все з неба впало! Ти цих грошей не заслужив! Це я їх вистраждала! Я! І більше ніхто! І я своє заберу.
Не зараз, так потім, але я витрясу з тебе кожну копійку!
Вона розвернулася і пішла, цокаючи підборами.
А Сашко стояв і розумів: треба їхати. У Київ, у Львів, куди завгодно — аби тільки якнайдалі від цієї жінки, яка колись його народила.
Як часто за великими грошима ховається страшна душевна порожнеча, здатна зруйнувати найсвятіше — зв’язок між матір’ю та дитиною! Іноді найважчі випробування приходять не з бідністю, а саме з багатством.
А як ви вважаєте: чи можна пробачити матір, яка заради грошей готова була знищити власного сина?
