Мені 26 років, заміжня, двоє маленьких дітей 5 і 2 роки. Живемо у селі.
Тут немає жодної нормальної роботи, гарної школи та дитячого садка, де б дітям могли дати гідну освіту. Пропоную чоловікові переїхати до міста, де є можливість заробляти та жити нормально, а не перебиватися з копійки на копійку, як це відбувається зараз.
Я розумію, що тут ми не маємо майбутнього, і, можливо, наші діти також не мають цього майбутнього. Але він цього не розуміє, йому все тут подобається.
Всі розмови на тему переїзду закінчуються тим, що він каже: «ось валіза, ось двері, їдь, але дітей я тобі не віддам». Як його вмовити я не знаю?
Може, він боїться змін, проблем, говорити про це він не хоче. Вже так зневірилася, що подумую про розлучення, але цього не хочу, хочу зберегти сім’ю, оскільки діти дуже люблять батька і сильно прив’язані до нього, особливо старша дочка.
Що робити не знаю, але провести все життя в селі не хочу, всі мої розваги це турбота про дітей, домашні справи та зграйка курей із свинкою.
Відчуваю себе пенсіонеркою. Перестала піклуватися про себе, погано виглядати.
Дуже хочу реалізувати себе, за професією я педагог і дуже хочу працювати. Тут у мене нічого не вийде.
Та й чоловік теж, він працює по відрядженнях, узимку їде на три чотири місяці, решту часу сидить удома, займається домашніми справами, не заробляє.
Не знаю, чому він так боїться змінювати своє життя, чому не хоче забезпечити дітям гідне майбутнє? Чому прирікає їх на таке ж життя?
