У дитинстві бабуся забороняла Вірі дивитися в дзеркало:
— Не дивись туди – марна трата часу, нічого там красивого не побачиш. Їж, їж краще, та побільше, а то одна шкіра та кістки. Хто тебе таку заміж візьме?
Також бабуся займалася прищепленням Вірі азів кулінарних шедеврів, не забуваючи опускати самооцінку дівчинки на потрібний рівень, а саме на найнижчий:
— Обличчя в тебе, Віро, робітничо-селянське, втіхи для чоловічих очей у ньому немає, тому не плекай ілюзій з приводу своєї зовнішності, нема чим тобі чоловіків чіпляти. Шлях до серця чоловіка знаєш через що лежить?
— Через ліжко, бабусю? – невинно кліпала оченятами тринадцятирічна Віра.
— Фу ти! – в огиді махала на неї рушником бабуся, наче намагалася відігнати чортеня, що танцює, – це хто навчив тебе подібних гидот? Мати? Я їй задам, нехай тільки заявиться до нас! Ні, Віро, ліжко до шлюбу – це гріх, я забороняю тобі думати про такі речі аж до того дня, доки не вийдеш заміж, а щоб заміж вийти, Віро, тобі потрібно ох як постаратися! Отже, бери сковорідку, наливай туди олії… Ще лий, чого шкодуєш? Оладки мають плавати в олії!
Віра слухняно наливала і болісне запитання зривалося з губ:
— То через що лежить шлях до чоловіка, ба?
— Через шлунок, безглузда ти! Ти маєш навчитися ідеально готувати. Удома завжди має бути повно смачної їжі, інакше мужик швидко втече. Повний холодильник, а саме десерт, ніжне м’ясо, фарширований перець і наваристий борщ – ось те, що утримає біля тебе чоловіка.
— А як же спорідненість душ, бабусю? Любов?
— Любов, Віро – це для інших, красивих і розумних, а ти зовні простачка і розуму не особливо багато, та ще й худа. Тож їж давай! Ось перша партія оладок уже готова, подивися які золотисті, щоб усе з’їла! Зараз варення при несу з льоху.
Жила Віра в селі з бабусею, а до матері в місто їздила раз на два тижні, а то й на місяць, бо та працювала цілодобово. У вільний час дочка матері заважала, бо жінка намагалася влаштувати особисте життя, мучила себе дієтами, була нервовою і кричала на Віру за будь-яку провину, відсилаючи її до непристойних органів чоловічого і жіночого тіла. Оскільки і там, і там жити Вірі було не цукор, вона обирала бабусю, і намагалася відповідати її очікуванням.
З тринадцяти років, коли бабуся ґрунтовно зайнялася підготовкою Віри до майбутнього заміжжя, Вірочка почала рости все більше не вгору, а вшир. З більш-менш стерпної сардельки вона перетворилася спочатку на пончик, і ротик її нагадував ту саму дірочку, що є всередині посипаного цукровою пудрою пончика, – у дірочку легко вміщалося все їстівне, що траплялося на її шляху. До вісімнадцяти років Віра ще «підросла» і стала справжньою булочкою – м’якою, здобною і часто рум’яною. Рум’янець з’являвся, якщо доводилося зазнавати зайвих фізичних навантажень, як-от похід у магазин за якимось терміновим кухонним інгредієнтом, нахил над грядкою і найжахливіше – пробіжка слідом за автобусом, на який Віра завжди спізнювалася.
Гасла бабусі не проходили дарма.
— Роби краще! Готуй смачніше! Їж більше!
У вісімнадцять років Віра вже була до того підкована в кулінарному мистецтві, що саме час відкривати свій ресторан, а якщо бути більш приземленим, то забігайлівку-їдальню, де на відвідувачів чекала б насичений жирний борщ, смажена картопля, котлети, рагу, підливи на будь-який смак і, звісно ж, випічка. Усе це Вірочка з легкістю готувала б сама, без помічників, керуючись виробленими бабусею кухарськими інстинктами.
— Коли чоловік з’явиться, годуй його, годуй, а то піде! – невпинно торочила бабуся.
У тому ж віці у Віри з’явився перший шанувальник – Василь Токарев. Був він худорлявим, плюгавим двадцятирічним хлопчиною, з напівпрозорими вухами, що стирчали, як лопухи. Сім’я його була багатодітною і дуже бідною. Вася був старшою дитиною. Якось він лагодив сарай Віриної бабусі, і бабуся заманила його до себе на вогник, і наказала онучці нагодувати гостя. У Віри, звісно, їжі було наготовано під стелю. Вася накинувся на їжу, як рибка на наживку, і відтоді став проявляти увагу до Віри. Залицявся він досить кисло, заявляючись до неї в гості головним чином для того, щоб поїсти. Віра не відчувала до нього нічого, крім жалю, але бабуся сказала:
— Посміхайся йому! Оченятами стріляй! Зірветься з гачка – залишишся в дівках. Чи тобі перебирати? Іншого шансу може й не бути!
Так і вийшла Віра заміж за першого-ліпшого. Жити молоді стали в місті в порожній квартирі матері Віри, а точніше в їхній спільній квартирі, оскільки частки власності були рівними. Сама мати вдало поїхала за кордон на заробітки, та там і зустріла своє щастя в Італії.
Пам’ятаючи заповіти бабусі, Віра приступила до виконання своєї жіночої місії: вона готувала, прибирала, прала і знову готувала, готувала, готувала… В її голові міцно засіло бабусине «годуй чоловіка, а то піде!». Паралельно Віра встигала і працювати на невеликому підприємстві складальником терміналів, і навчатися на заочному, щоб стати фахівцем у сфері IT. Тим часом Василь, він же Васильок у моменти особливої прихильності дружини, він же Васько у ситуаціях суперечки, похитався з півроку без роботи, потім пішов вантажником до супермаркету, потім зрозумів, що сили не розрахував і знайшов своє місце на касі. Там-то він, пропрацювавши ще півроку, і зустрів свою Наталку, шкіра та кістки в ній, глянути нема на що… Зустрів, закохався і без роздумів пішов від Віри.
Повертати чоловіка було безглуздо. Васько сказав, що не любить її і ніколи не любив, що його нудить від жирів Віри і взагалі її круглі форми вбивають у ньому чоловіка. Ділити їм було нічого, Василь пішов у чому був, плюс прихопив усі дрібнички, які накупила йому турботлива Віра, а також святкові подарунки від неї: ноутбук, телефон, чоботи шкіряні, на які Віра заради нього розорилася. Чоловіка Віра одягала досить добре, все фірмове, брендове, а собі купувала ринкове і бабське, зітхаючи про те, що в красиві речі вона не влазить, мовляв, на оселедців усе шиють. Шкода було розлучатися з коханим, звикла до нього Віра, як до кошеняти чи що… Про кого тепер піклуватися? Кого годувати? Треба терміново шукати нового чоловіка, бо бути незаміжньою це сором і ганьба!
Перше, що зробила Віра – це усвідомила свої проблеми. Зайва вага була не найсерйознішим пунктом. Головним її сумом було те, що вона не відчувала себе жінкою, здатною привернути чоловіка завдяки особистісним достоїнствам. Вона боялася радіти, боялася відкритися, вона була і не дівчиною зовсім, а зручним побутовим інструментом, кухонним комбайном, який тільки й умів, що готувати їжу. Віра розуміла, що настав час робити перезавантаження. Вона повинна скинути з себе кухонні кайдани і розширити горизонт своєї привабливості!
Насамперед Віра взялася за психологію. Інтернет видавав їй безліч статей з детально розписаними пунктами до вершин успіху.
Виключіть зі свого оточення людей, які змушують вас почуватися невдахою.
Відклавши вбік круасан, Віра склала ручки на своєму круглому пузику і задумалася. Тут усе ясно, як день! Бабуся все життя змушувала її почуватися невдахою і страховиськом. «Тільки їжа здатна утримати біля тебе мужика! Готуй побільше і їж сама! Чоловіки люблять м’яких і гладких, а ще поїсти люблять, їжа – це головне! Це твій головний козир, інших Бог не дав».
Виключити найближчу і найріднішу людину зі свого життя не так-то просто… Ні, бабуся все-таки її любить по-своєму, але позначити свою нову позицію необхідно. Вона зробить це в спокійному тоні. Просто скаже бабусі, що вона була не права, і що Віра їй, звісно, за все вдячна, але вона, Віра, особистість і хороша людина, а не тільки кухонна машина, і в ній є багато інших привабливіших рис.
— Ти мене ніколи не любила! – ридала в слухавку Віра вже через п’ять хвилин, – ні ти, ні мама, ніхто! Ти перетворила мене на монстра, який все зжирає. Твоїми стараннями я стала відбивною, котлетою і соусом до риби, та я навіть пахну каструлями з їжею!
— Звідки стільки злоби, Віро? Ти що, сіла на дієту? Зараз же кидай ці дурниці! Невдячна, я тебе стільки років ростила як могла, а ти мені претензії. А нумо давай приїжджай до мене, я тут такий рецепт вишукала зі свинячої шиї, ти просто зобов’язана навчитися його готувати.
Наступна порада з інтернету: полюбити себе.
Віра встала перед дзеркалом і погойдалася з боку в бік, як човен на хвилі. А що тут, власне, можна полюбити? Вона ненавидить своє друге підборіддя (і третє теж), їй огидні ці щоки, які розпухли настільки, що від очей залишилися самі щілини, живіт у неї як барабан, але ніхто жодного разу не запідозрив її у цікавому стані, одразу зрозуміло, що вона просто товста, її стегна натираються одна об одну під час ходіння, і їй доводиться щовечора мазати їх кремом від подразнення… Ні, полюбити себе зараз таку – це щось за межею можливого. Що там далі?
Медитація. Перенесіться подумки туди, де вам спокійно і затишно.
Вірочка сіла зручніше і заплющила очі. Вона на прекрасному острові: там немає людей, ніхто не дивиться на неї косо… Банани ростуть просто біля води – Віра знає чудовий рецепт пирога з бананами, пальчики оближеш. Дикий кабан риється під пальмою – ах, як чудово було б його запекти цілком у духовці, обклавши часточками лимона. Рум’яна, хрустка скоринка… Картина маслом! Біля самої кромки води плавають рибки – їх непогано б засмажити в клярі. Та Боже мій! Ну чому всі її думки тільки про їжу! Віра вирішила відволіктися від землі й подивитися на безтурботне синє небо, вже там вона точно знайде спокій. По небу пливли дрібні білі хмаринки – це був зефір упереміш із маршмеллоу… Віра здалася і стала подумки їх їсти. Солодке завжди її заспокоювало.
Вона. Море. Жовтий пісок. Бездонне небо і повітряний зефір. Віра втомилася від усієї цієї психології і вважала, що заслужила нагороду у вигляді справжнього зефіру. Досить на сьогодні! Вірочка з’їла півпачки реального зефіру і солодко заснула. Своє перетворення на підкорювачку всіх чоловіків вона неодмінно продовжить завтра.
Коли вона підійшла до під’їзду, підліткарки, що сиділи на лавці, притихли. Сміх ризикував зірватися з їхніх губ, а очі блищали подивом і цікавістю. Весь її вигляд був для них презирливий і Віра відчувала це.
— Привіт, Віро, – сказала дівчинка, що сиділа на колінах у хлопця. Вона покрутилася, розглядаючи Віру з ніг до голови.
—- Здрастуйте, – кивнув, приховуючи посмішку, модний хлопчисько. За ним, як папуги, повторили інші «здрастуйте, здрастуйте».
— Привіт, Олю, привіт всім, – усміхнулася Віра і відчинила двері під’їзду ключем.
Цікаво, чи скажуть вони що-небудь про неї? Віра не зачинила двері до кінця, залишила тонку щілинку. Прислухалася. Ці діти були всього на п’ять років молодші за неї – з Олею вона гуляла, точніше, няньчилася, коли приїжджала до матері. Олі тоді було років вісім, а Вірі тринадцять.
— Ти знаєш цю жирну тітку? – запитав хтось із хлопчиків.
— Та вона не тітка, просто жиром запливла, – пояснила Оля. – Взагалі вона була хорошою, ми з нею гралися в дитинстві.
— А чого вона так розпухла?
— Може в неї вже троє дітей? – припустила інша дівчинка.
— Немає в неї дітей, – сказала Оля.
—Тепер, звичайно, немає, вона ж їх з’їла, ха-ха-ха!
Друзі розсміялися.
— Жах, звісно, – сказав, удавано здригаючись, хлопчик. – Пообіцяй, Олю, що ти не будеш стільки жерти, інакше я тебе кину.
— Ось ще! Ніколи я не буду такою товстою. Це ж як треба себе не поважати!
Віра чомусь відкрила рот – напевно, хотіла заперечити їм через зачинені двері. У цей момент ззаду її спробували досить грубо відсунути.
— Жінко, дайте пройти. О, Віра, це ти, привіт.
Модниця з восьмого поверху, мама Віри з нею дружила.
— Як справи? Ще малюк не зʼявився на світ бачу? – запитала кокетка.
— На днях, – кисло пожартувала Віра.
— Справді?!
— Ага.
— Ну… Удачі. – вискочила вона з під’їзду.
— Те, що це був жарт, Віра пояснити не встигла.
Втому після роботи Віра зазвичай знімала контрастним душем. Від багатогодинного стояння перед конвеєром із терміналами в неї затікали спина і шия, а душ допомагав розслабити м’язи. Цього разу Віра до того засмутилася від бесіди підлітків, що вирішила не вечеряти, а одразу піти в душ.
Після душу вона протерла запітніле дзеркало ванної й уважно подивилася на себе. У неї абсолютно кругле обличчя і ніс зовсім непомітний – він губився між двох м’ясистих щік. Віра набрала в груди повітря і сказала самій собі те, що мала сказати ще вранці, але забула в поспіху:
— Добрий вечір, красуне. Я дуже шикарна дівчина, як же я себе люблю. У мене немає недоліків і тим більше комплексів. Ось немає їх і все. Я прекрасна з усіх боків…
Віра натужно згадувала що потрібно робити далі. Ах, так: сказати собі все те, що вона хотіла б чути в дитинстві.
— Мама любить тебе і бабуся теж любить. Вони в усьому тебе підтримують і переживають. Ти народилася для любові! Навколишні шаленіють від твоїх форм і внутрішнього світла, у тебе багато друзів…
Віра сама не вірила тому, що говорила. Ну які там у неї друзі? Ірка, яка постійно над нею жартує з приводу зайвої ваги? Віка, якій вона часом буває потрібна лише для створення контрасту? Ще б пак! Поруч із Вірою всі здаються красунями, навіть Віка з кривим носом і легкою косоокістю!
Досить себе жаліти! Невже в ній зовсім немає волі?
Віра відкрила холодильник. Полиці були заставлені каструльками з домашньою їжею. Усе жирненьке, наваристе – старалася для себе любої… А точніше нелюбимої! Хіба людина, яка любить себе, буде пхати в себе всі ці зайві калорії? Чи можна уявити красуню, яка стежить за собою і їсть просочені маслом пиріжки? Віра рішучим кроком попрямувала в бік балкона і повернулася звідти з великою картонною коробкою. Просто так вивалювати їжу їй було шкода – а раптом стане в пригоді якомусь бездомному бідоласі? Вірочка вивалила вміст каструль в окремі пакетики і почала складати все в коробку. Туди ж вирушили плавлені сирки, сало, шинка, нерозкриті вершки, майонез та інше. З кухонних полиць вона згребла солодощі, випічку і солоні горішки, і дві баночки пінного, яким любила себе іноді побалувати, теж поставила в коробку. Собі вона залишила найдієтичніше, на її погляд, дієтичне: овочі, кілька йогуртів, кефір і вже рік як нерозкриті дієтичні хлібці. Віра визирнула у вікно і переконалася, що підлітки вже пішли, і тільки після цього винесла зібрані продукти до під’їзду, залишила на лавочці.
Оскільки спорт був для Віри поняттям недосяжним, особливо в залі, де їй довелося б займатися поруч із накачаними і стрункими дівчатами, Віра вирішила зосередитися саме на харчуванні: насамперед вона вирішила зробити гарним стіл. Віра купила нову скатертину і красиві витончені тарілки маленького розміру, поставила серветницю і вазу з квітами. Звільнений від готування час вона вирішила витратити на естетику страв – бо калорій у них було кіт наплакав, зате їсти одне задоволення. Найважче було в цей час не влипнути в телефон або телевізор, але Віра впоралася. Уже за кілька тижнів вона відчула, що одяг став висіти на ній більш вільно і стало ніби легше дихати. Такі успіхи надавали Вірі впевненості та нових сил.
Одного разу Віра проходила повз шкільний стадіон. Там були тренажери за три метри від огорожі і Віра зупинилася. На тренажерах займався хлопець. Цей хлопець залишився б для Віри нічим не примітним, якби не одна обставина – у нього не було ноги. Він сидів за однією з тих конструкцій, за допомогою яких прокачують м’язи спини, тулуба і рук. Його здорова нога твердо впиралася в землю, а кукса мимоволі піднімалася, коли молодий чоловік напружувався. Поруч із ним Віра помітила протез.
— Що? Цікаво подивитися на інваліда, так? – сказав хлопець, зупинившись.
— Якого інваліда? – заморгала Віра.
— Ти знущаєшся?
— Ні. Ти молодець. Серед нас двох є тільки один інвалід і це я. Подивися на мене, – Віра недбало провела рукою по своїх тілах.
— І що з тобою не так?
— Я жирна і некрасива.
— Та ні… Ну що ти… Це ж усе можна виправити. Не така вже ти хм… повна. Тобі, напевно, років двадцять?
— Як ти вгадав? – здивувалася Віра. Люди давали їй не менше тридцяти.
— По очах. Вони в тебе дитячі. Знаєш, ти не чекай, коли зникнуть кілограми, почни подобатися собі вже зараз: зачіска, манікюр, одяг модний і посмішка всім ворогам на зло! Радуй себе!
— А ти, я бачу, фахівець, – усміхнулася Віра.
— У мене мама так худла. Вона була більшою за тебе… Просто коли ти працюєш на максималках із тим, що в тебе вже є, а не чекаєш заповітної худорлявості та іншого, обіцяючи собі, що ось тоді, тоді… це не дає тобі зупинятися в моменти безсилля, адже ти вже бачиш у дзеркалі результат. І люди змінюють до тебе ставлення.
Задумавшись, Віра випнула нижню губу.
— А навіщо ти знімаєш протез, коли хитаєшся?
Хлопець узяв протез і покрутив його.
— Він незручний, незграбний. Мені його безкоштовно виділили. Батьки збирають на новий.
— А… Ну гаразд. Дякую тобі за поради, піду я, не буду тобі заважати.
— Удачі, – підморгнув хлопчина і продовжив займатися.
Знову Віра стояла перед дзеркалом і розглядала себе. Це що за жалюгідний хвіст мотається за її спиною? Коли вона востаннє фарбувала вії? Віра розпустила волосся – воно було досить густим і блискучим, але Віра завжди зав’язувала його в недбалий хвіст. Може варто завтра підкрутити кінці? Випивши на вечерю склянку кефіру, Віра сіла за підготовку до сесії, а потім години дві перед сном слухала поради всяких блогерів про те, як варто одягатися повним людям. Дійсно, адже чекати, коли вона схудне, доведеться ще довго, а красивою вона хоче бути вже зараз! І до біса сором! Після сесії вона відразу ж запишеться в тренажерний зал!
Уперше в житті Віра стала отримувати компліменти: на роботі, в інституті, просто на вулиці. Підлітки біля під’їзду більше не дивилися на неї з жалістю і презирством, але все одно з цікавістю.
— Класно виглядаєш, Віро!
— Ось це перетворення, я розумію!
Але найприємніший комплімент був від старого сусіда, який перебирає коробки біля сміттєвих баків:
— До чого ж гарна товстуха! Обожнюю пишних жінок!
За таку високу оцінку Віра приготувала для нього тірамісу і занесла пізно ввечері.
—- А навіщо ви рилися біля сміттєвих баків? – поцікавилася Віра.
— Шукав для онука цікаві речі. Він у мене скульптор, любить створювати химерні постаті з мотлоху. З гіпсом теж працює, з мармуром, деревом… Та на всі руки він майстер! Замовлень – ось! – окреслив дід лінію у себе над головою. – Як тобі ця вішалка, помилуйся? Він зробив! – вказав старий на звивисту лозу з гачками та головами змій. – Заходь, познайомлю вас!
— Він тут? – Злякалася Віра.
— Він у комп’ютері, ми з ним скайпом зараз розмовляємо. Проходь, онучко, проходь!
З першої хвилини спілкування Віра зрозуміла, що це ВІН. Сашко теж був приємно здивований знайомством, до того ж йому дуже втішило, що вона спекла пиріг для діда. Форми Віри видалися йому божественними. Він так і сказав:
— Ви божественні, Віро, і так милі. Якби я мав можливість відтворити у скульптурі ваш образ – це було б вершиною мого мистецтва.
— То в чому проблема? – проскрипів за плечем Віри дід. – Приїдь і твори! Та поспішай, поки я весь пиріг без тебе не злапав!
— Це тірамісу, – поправила його Віра.
— Один чорт!
Віра та Саша хитро переглянулися.
За годину Олександр уже сидів на дідовій кухні і разом із дідом поглинав тірамісу. Поки він їхав, Вірочка встигла й іншого наготувати: канапе, жульєн та курячу грудку, припущену в горіховому соусі. За гулянням Віра з’їла тільки шматочок курячої грудки, та й той від хвилювання в неї ледве вліз. А потім вони довго-довго гуляли нічним містом і Віра навіть не згадувала, що завтра їй на роботу до дев’ятої.
— Я, Віро, ніколи не зустрічав таких дівчат.
— Яких?
— Щирих, справжніх, вразливих та сильних.— Чого ви взяли, що я сильна?
— Про це каже весь ваш вигляд! У вас стільки шарму, такого об’ємного, душевного шарму! А давайте ви у вихідні приїдете до мене до студії, точніше до мене додому? Я хочу відтворити вас у гіпсі!
— Боюся, що вам гіпсу не вистачить для моїх форм, — посміхнулася Віра.
— Ну, по-перше, фігура буде не в натуральну величину, а по-друге, у вас форми що треба.
— Бачу, у вас із дідом однакові смаки.
— Так, це спадкове, – сказав Олександр і обидва засміялися.
***
— Та кинь, це не я.
Віра із сумнівом розглядала створену Олександром статуетку.
— Як не ти? Вилита мій погляд!
— Надто гарна.
— Але в житті ти ще краща!
— Не може бути! Я не така… зухвала. І ти не бачив мене у спідній білизні.
—Я здогадався, – обійняв її за плечі Олександр. – Коли ти познайомиш мене з твоєю бабусею?
— Навіщо тобі?
— Хочу подякувати їй і попросити в неї твоєї руки, по-старому. Покажемо їй нашу дитину – сайт, який ти створила з моїми роботами.
— Та бабуся нічого не зрозуміє, зате скаже, що я страшенно худа.
— Тобі справді не варто більше худнути. Тільки подивися на себе – ти ж зараз ідеальна!
Ось так і стала Віра з колін, на які сама себе поставила (не без допомоги бабусі). Вона не позбулася всіх зайвих кілограмів на думку суспільних стандартів. Немає в ній більше нічого зайвого! У краси теж має бути форма і бажано, як каже її чоловік, щоб вона була округлою та соковитою. І ще одну річ зрозуміла Віра: шлях до серця чоловіка лежить не через шлунок. Якщо ви набиватимете шлунок чоловіка під зав’язку, то мужик може просто відкинутися або втекти, щоб врятуватися. Все має бути дозовано: і смачна вечеря, і кілограми на стегнах, і задоволеність собою… А без дози може бути лише кохання.
