Я вже підходила до будинку, коли у сумці задзвонив телефон. Я дістала його та відповіла братові.
— Привіт, Тошка. — Я називала його дитячим ім’ям, хоча він був уже дорослим, вище за мене зростом.
— Ти не забула, що у мами за тиждень день народження? Ювілей, між іншим, — нагадав мені брат.
І дуже до речі, бо я справді забула.
— Ні, не забула, — нахабно збрехала я. — А ти вже купив подарунок?
— Ось із цього приводу я тобі й дзвоню. Давай зустрінемося, обговоримо.
— Давай. Може, до мене прийдеш? Чи завтра в обідню перерву зустрінемося, в нашому кафе? — Запропонувала я.
— Добре, о дванадцятій чекатиму тебе в кафе. Тоді до завтра. — І Антон поклав слухавку.
Я його обожнюю, мого молодшого брата. Він найближча для мене людина. Не мама, а саме він. Зараз мені страшно згадувати, що колись я хотіла кинути його одного в морі. Досі мене не залишає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Не пробачила б собі ніколи. А тоді…
Мої майбутні батьки навчалися в інституті і дня не могли прожити одне без одного, всюди ходили разом. А усамітнитися їм не було де. Мама жила з батьками, а мій майбутній батько у гуртожитку.
Єдиний вихід для закоханих бути разом — одружитися. Про що вони оголосили батькам мами. Зітхання, умовляння не поспішати, сльози — не подіяли. Молоді були непохитними, відстоювали право на кохання. Батькам нічого не залишалося, як поступитися.
Треба сказати, характер у моєї мами такий, що коли щось вбила собі в голову, то йшла напролом. Вона вмовила батьків зіграти скромне весілля, а на заощаджені гроші сплатити їм орендовану квартиру. Не жити ж разом із батьками у двох кімнатах.
Молодята спочатку проводили весь вільний час у ліжку. На заняття приходили не виспані, стомлені, поширюючи навколо себе ауру кохання та щастя. Як усі закохані, вони вважали, що їхнє кохання витримає всі випробування. Та й ніяких негараздів не очікувалося в найближчому майбутньому. Які ж вони були наївні!
Сталося те, що й мало статися — мама дізналася, що чекає дитину. Для обох це стало несподіванкою та першим випробуванням, яке вони пройшли з гідністю. Вчитися залишалося півтора курси. Нічого, витримають.
Мама стала примхливою. Вона погано почувалася, постійно хотілося спати. Запахів їжі вона не виносила, готувати не могла. Батько часто бував вечорами у гуртожитку у однокурсників. Почалися сварки на цьому ґрунті. Але молодята швидко мирилися, тим більше що погане самопочуття пройшло, і мама знову почала готувати.
З моєю появою на світ настав період хронічного недосипання та втоми, та й навчання ніхто не скасовував. Бабуся з дідусем брали відпустки по черзі, щоб сидіти зі мною та дати мамі можливість довчитися. Мама часто збігала з лекцій і занять, тому що від молока, що скупчилося, боліли груди.
Її втома та нервова напруга передавались і мені. Думаю, тому я часто плакала та засинала тільки на руках. Мої батьки з радістю залишали мене комусь і бігли в інститут, щоб перепочити, а якщо вийде, то й подрімати на заняттях.
Кохання коханням, але їм не вистачало досвіду та терпіння. Раптом стали помічати недоліки, висловлювати претензії одне одному, сперечатися, хто що зробив чи не зробив.
Через втому та недосипання сварки траплялися дедалі частіше і з будь-якого приводу. Батько знову почав збігати все до того ж гуртожитку. Приходив пізно ввечері і сварки починалися з новою силою.
Але ось здано держіспити, отримано дипломи, батько пішов працювати. У минулому залишилися безгрошів’я та безсонні ночі. Я підросла, мене віддали до яслів, а мама теж вийшла на роботу.
Але тут я почала хворіти. Мамі часто доводилося брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще досить молоді, до пенсії далеко, допомогти не могли. Загалом, життя почало підкидати нові випробування. Батько почав затримуватись на роботі…
Якось він прийшов пізно, і мати влаштувала черговий скандал.
— Все, годі! — крикнув батько. — Я не можу так жити. Наше весілля було помилкою. Я кохаю іншу, — сказав він, зібрав речі та пішов.
Я цього, звичайно, не могла пам’ятати, надто мала була. Щось дізналася від мами, щось розповіла бабуся, щось сама зрозуміла, коли підросла.
Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі. Після того, як пішов батько маму немовби підмінили. Вона часто плакала, зривала свій біль та образу на мені.
Якщо я проливала чай, кидала на підлогу печиво, мама говорила, що я безрука й у батька. І я вирішила, що батько пішов через мене, бо я погана. Довго так думала. Так і виросла з почуттям провини.
— Усі діти як діти, а ти в мене недолуга, скрізь бруд знайдеш, — лаяла вона на мене. — Криворука. Вся у батька.
Мені здавалося, що один мій вигляд викликав у мамі роздратування. Мабуть, я була недалека від істини, бо бабуся часто казала, що я батькова копія.
Метою мого життя стало не засмучувати маму. Відмітка нижче за п’ятірку була для мене трагедією. Але догодити їй було важко.
Почерк у мене був такий собі.
— Що за почерк? Як курка лапою подряпала. Записи твого батька теж розібрати було неможливо, — морщилася мама.
І я сиділа вечорами і виписувала літери замість того, щоб грати. І виробила гарний почерк. Але мама, здається, навіть цього не помітила.
Потім мама знову вийшла заміж. Стало легше, бо вона перестала звертати на мене увагу. Дядько Вова часто приходив до мене в кімнату і грав зі мною, допомагав робити уроки, доки мама не кликала його до себе.
Якось він запитав мене, кого я хотіла б, братика чи сестричку? Я нікого не хотіла. Хотіла, щоби любили мене.
Я відповіла, що братика краще. Дядько Вова посміхнувся і погладив мене по голові. Мама ніколи так не робила. Моє серце наповнилося вдячністю за ласку.
Ті кілька днів, коли мама лежала в лікарні, стали найщасливішими для мене. Ми жили вдвох із дядьком Вовою. Ні криків, ні сварок. Я почала кликати його татом. Але мама повернулася з малюком, і моє життя знову змінилося.
Брат був надто маленьким, безпорадним і постійно кричав. Як же я зненавиділа його. Тепер на мене не звертав уваги й тато. Але час минав.
Брат підріс і шкутильгав за мною по квартирі на своїх товстих кривих ніжках. Це не давало мені радості. Варто було йому впасти або вдаритися, як мама гнівно починала звинувачувати мене в цьому.
Вся любов діставалася братові. Мама з гордістю розповідала про його досягнення за день, забуваючи про мене. Лише батько цікавився моїми успіхами у школі. Напевно, тоді в мене й дозріла думка, що якщо не буде брата, то батько любитиме тільки мене. Навіть не думка, а невизначене передчуття.
Коли я закінчила третій клас, а моєму братові було майже три роки, ми поїхали у відпустку на море. Як же було чудово! Тепле море без кінця і краю, яскраве лагідне сонце, на блакитному небі жодної хмарки! Я купалася, збирала мушлі, будувала замки з піску. На пляжі ми йшли подалі від скупчення людей.
Того дня мама засмагала, накривши обличчя капелюхом із великими полями. Батько читав книгу, сидячи поруч із нею. Було дуже жарко.
— Можна, я піду купатися? — Запитала я його.
Мій брат відразу запитав теж. Він усе повторював за мною. Батько відпустив, попередивши, щоб я стежила за Тошкою і не заходила далеко в море.
Нічого такого не планувала. Ми просто увійшли до моря. Тошка тримав мене за руку і хоробро йшов зі мною на глибину. Я озирнулася назад.
Мама так само лежала, прикривши обличчя капелюхом, а батько читав книгу. Вода вже доходила до Тошкиних грудей, але я продовжувала йти далі. А потім відпустила руку брата. Він зупинився, звів на мене очі.
— Дивись, дельфіни, — сказала я і показала рукою в далечінь.
Тошка зробив ще крок і провалився в невелику яму, хвиля накрила його з головою. Я не зловила його, не витягла, хоч могла б. Я стояла і дивилася, як він борсається у воді і захлинається.
На коротку мить його голова опинилася над водою, я зловила його погляд. У ньому не було страху, лише здивування та нерозуміння. Тошка знову пішов під воду.
І тут мені стало страшно. Так страшно, що я розвернулась і кинулася до берега. Батько вже біг мені назустріч. Він все зрозумів чи побачив, не знаю. Він пробіг повз мене і в два стрибки опинився в тому місці, де Тошка пішов під воду.
Він його витяг. Нічого не сталося. Тошка лише наковтався води. Але батько тоді так глянув на мене, що я готова була провалитися крізь землю, зникнути, аби ніколи не бачити цього погляду. У ньому було розчарування у мені.
Я боялася, що він розповість мамі. Але він їй нічого не сказав. Лише Тошка все казав, що бачив дельфінів. З того часу батько ніколи не залишав нас із братом самих. Він мені більше не довіряв!
Отак я мало не втопила свого брата. Я відчувала провину перед ним усе життя. Він тоді нічого не зрозумів. А як і зрозумів, то швидко забув.
Школу я закінчила із золотою медаллю. Переді мною відчинялися двері будь-якого ВНЗ. Я вибрала навчання в Харкові, аби поїхати подалі.
У групі мене вважали відмінницею та скромницею. А я була лише нещасливою нелюбою дитиною, забитою і замкненою. Хлопців я цуралася. Коли я закінчувала інститут, брат складав випускні іспити у школі. Він теж хотів поїхати навчатися до Харкова. Ніколи не розуміла його любові до мене.
Він вмовив батьків, і вони відпустили його. Я винайняла для нас із братом квартиру. Батьки допомагали. Моя ненависть до нього випарувалася, я полюбила його.
Згодом у нього з’явилася дівчина. Бабуся залишила їй квартиру. Вони почали жити разом. А я всіляко прикривала Тошку. Коли батьки збиралися приїхати до нас, я дзвонила йому, і він на кілька днів повертався до нашої квартири.
Брат став для мене єдиною рідною та близькою людиною.
— Привіт! — Крикнула я, увійшовши в кафе і побачивши за столиком біля вікна Тошку.
— Привіт. — Він підвівся і поцілував мене в щоку. Збоку ми могли здатися парою. – Я замовив каву з булочками, як завжди, — сказав Тошка.
— Дякую. Але я не голодна.
Нам принесли каву, і мій брат накинувся на булочки. Я посунула йому свою тарілку з булочками.
— То що щодо дня народження? — Запитала я.
— Є ідея. Ми з Катею вигадали одну цікаву ідею. Мамі точно сподобається. Але мені не вистачає грошей. Ти згодна додати грошей?
— Звичайно, — відразу погодилася я.
Мама дякувала мені за подарунки, байдуже дивилася і відкладала убік. Весь вечір вона раділа подарункам Тошки, часом безглуздими. Я навіть не ображалася. Я пообіцяла перерахувати братові грошей.
— Це буде подарунок від нас двох, — сказав він.
Я кивнула і посміхнулася. Ми обговорили нашу подорож додому. Раптом Тошка нахилився до мене.
— Он той хлопець очей з тебе не зводить, — він хитро підморгнув мені. — Мені час. А тобі зараз принесуть морозиво, — він підвівся з-за столу і втік.
Хитрун. Знає мою слабкість до морозива. Як я його обожнюю. Мені принесли вазу з шоколадними кульками, а до мене підсів хлопець. Я впізнала його, зустрічала у моєму офісі. Отак я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком.
Я перестала боятися матері і намагатися заслужити її схвалення. Я виросла. Говорять, що дочки повторюють долю матері. Неправда. В мені, напевно, багато чого є від неї. Але я точно знаю, що своїх дітей любитиму, не дивлячись ні на що. Зроблю все для цього.
