Ніж глухо стукав по обробній дошці. Я різала ту капусту, а по щоках самі собою котилися сльози. З коридору лунав несамовитий крик чоловіка. Здавалося, його чує весь наш спальний район.
— Ти хоч розумієш, що ти робиш?! Нам не потрібна чужа дитина! Тобі треба голову лікувати! — репетував Олег.
А я стояла і молила Бога лише про одне: щоб наші старші діти в сусідній кімнаті за мультиками не почули цього бруду. Бо кохання вмирало саме цієї миті.
— Чого ти мовчиш? Я до тебе говорю! Ти взагалі при своєму розумі?!
Я не витримала. Кинула ножа на стіл і різко розвернулася. Олег стояв у дверях, схрестивши руки на грудях.
— Я при своєму. Тільки не дери горло.
— Не дери горло?! — він аж захлинувся від обурення, бризкаючи слиною.
— Тоді я подаю на розлучення! Ти серйозно думала, що я на це підпишуся? Ввімкни мізки! У нас своїх двоє. Їх би на ноги поставити. Я гарую, як проклятий, а ти…
— Що я? — холодно перебила його. — Ти працюєш у таксі, виїжджаєш, коли тобі заманеться. Грошей приносиш рівно на те, щоб ми з голоду не вмерли.
— А, он як ти заспівала? Вже й чоловік поганий став? Ти тягнеш у хату чужого пацана! Якогось там племінника!
На мене раптом навалилася така страшна, тякуча втома.
Від того чорного дня минуло зовсім трохи, і від безсилля хотілося просто вити вовком. А тут ще й найближча людина щодня випиває останні краплі душі.
— Він мій двоюрідний племінник, Олегу. І мій похресник! — голос мій затремтів. — Якщо ти забув, Івасик залишився круглим сиротою. Жодної рідної душі! Ні мами, ні тата, ні обох бабусь. Що ти мені пропонуєш? Здати його в сиротинець?
Пам’ять знову безжально відмотала час на тиждень назад. Дзвінок від знайомої: «Віро, ти новини бачила?». І те страшне відео з місця аварії.
Понівечене синє авто, швидкі, накриті чимось чорним тіла на асфальті…
А потім похорон, де до мене раптом дійшло: у маленького Івасика, який зараз бореться за життя в реанімації, більше немає нікого на цілому світі.
— І що з того? — Олег знову вирвав мене зі спогадів. — Віро, ти не благодійний фонд. У нас свої діти, свої проблеми. Мені чужа дитина не здалася.
— Він не чужий!
— Для мене — чужий.
Я пильно подивилася йому в очі. Служба у справах дітей пішла нам назустріч, усі допомагали з документами.
Трагедія сколихнула все наше містечко. Наша родина підходила ідеально: є своє житло, стабільність, двоє власних дітей. То нащо він зараз п’є мою кров? Просто так?
— Я з тобою розлучуся, — продовжував нити чоловік. — Набридло, чесне слово. То кошеня притягнеш, то щеня, тепер от дитину.
Він щось там ще бурмотів, погрожував, а я вже не слухала. Куди дівся той закоханий юнак, який колись робив мені пропозицію із сяючими очима?
Цього вічно невдоволеного, буркотливого дядька з животом від пінного і злістю в погляді я не знала. І знати не хотіла.
Не отямилася, як він вийшов із кухні. А за хвилину з кімнати почувся його притишений голос.
— Так, мам… Ну вона оце… Так, я проти, звісно.
Я тихою мишкою юркнула в коридор і прихилилася до дверей. Дзвонить свекрусі жалітися? Оце так поворот.
— Мамо, благаю. Ти не знаєш усього… Мамо, ні! І що, що похресник? Це чужа дитина, йому тільки три рочки виповнилося… Мамо, ні! Та це не я, це вона так вирішила!
Я завмерла. Серце гупало в грудях, у горлі пересохло.
— Мам, ну нащо? Який до біса рідний? — раптом він притих. Мабуть, свекруха по той бік слухавки влаштувала йому добрячу прочуханку. — Мам, не кричи ти так.
Мені аж ніяково стало. Свекруха, з якою в нас ніколи не було теплих стосунків, раптом грудьми стала на мій захист.
— Мам, ну добре. Добре. Я зрозумів. Не буду.
На розлучення Олег, ясна річ, не подав.
Бурчав, обурювався, але папери підписав і на людях вдавав із себе зразкового батька.
Я видихнула лише тоді, коли малий Івасик переступив поріг нашого дому. Наляканий, худенький після лікарень, але живий.
Усе змінилося одного вечора, коли діти вже міцно спали. Олег покликав мене на «серйозну розмову».
— Слухай, я тут прикинув, — почав він, примруживши очі. — Ти ж у курсі, що твій Іван — хлопець із приданим?
У мене всередині все похололо від якогось страшного, липкого передчуття.
— Три квартири, здається? — вів далі чоловік. — У його батьків і в бабусь, так? Ну, тих, що в аварії…
— Так, — тихо відповіла я. — Три квартири. Вони переходять йому у спадок, але за одну ще треба платити іпотеку. Я вирішила здавати їх, перекривати той борг, а решту грошей відкладати малому на майбутнє.
— Ого! — Олег аж присвиснув.
І в тому свисті було щось таке бридке, нове. Не злість. Якась діляча, тваринна жадібність.
— Знову без мене все вирішила?! Три квартири! Одна ж у центрі? А іпотека — то дурниці. Можна одну продати, закрити борги, і ще лишиться. Я от дивився ціни… — він гарячково схопив телефон і почав гортати оголошення.
— Глянь, там за неї дають стільки, що… Або кредит беремо під оренду, і я нарешті нову машину з салону візьму!
Я дивилася на нього широко розплющеними очима. А він усміхався. І вперше я побачила в його погляді безмежне щастя від неймовірних перспектив.
— Олеже, — кажу. — Це квартири Івасика. Ми не маємо права ними розпоряджатися.
— Та він же малий! Ми його опікуни. Опікунська рада дасть дозвіл, якщо скажемо, що треба гроші на його виховання.
— На виховання?! Тобто продати квартиру дитини, щоб купити тобі машину?!
— Ну одну ж, Віро! Дві лишиться. Та йому і того з головою. Або взагалі… я можу з таксі піти, свій бізнес відкрити. СТО, наприклад. Мрія всього життя! Вирішено, продаємо дві!
— Стоп. За ці гроші ще треба рідним пам’ятники поставити. Потім…
— Обійдуться і хрестами, їм уже байдуже! — в очах чоловіка горів нездоровий блиск. — А ще на море поїдемо влітку. Ти ж хотіла! Треба порахувати, як вигідніше…
— Олегу, — мій голос прозвучав як постріл. — Ти це серйозно?
— Думаєш, не дозволять продати? Ну, хай, будемо здавати. Дитині ті гроші зараз не треба, а нам дуже навіть. Та він нам до скону має ноги цілувати, що в нас живе, а не в дитбудинку!
«Ноги цілувати».
Ці слова вдарили мене наче обухом по голові. Ось вона — остання крапля. Не тоді, коли він кричав про розлучення. Не тоді, коли вимагав відмовитися від хлопчика.
А зараз, коли він сів за наш кухонний стіл і жадібно, потираючи руки, ділив майно трирічного сироти.
Я згадала свою покійну сестру. Як вона раділа, коли носила Івасика під серцем. Як плакала над його колискою, коли він хворів.
А тепер… тепер немає кому його пригорнути. Так, я зроблю все можливе.
А цей? Він навіть своїх дітей не пам’ятає, в якому вони класі! Чи стане він батьком моєму похреснику? Ні. Він уже порахував його гроші.
До горла підступила така нудота, що я ледь стрималася.
— Знаєш, я подумаю над твоїми словами, — тихо сказала я.
Олег засяяв, наче мідний п’ятак, а я спокійно пішла до спальні. Думати.
Тільки не про продаж чужих квартир. Наступного ранку я подала на розлучення і виставила його сумки за двері.
Він лупав очима і нічого не міг збагнути.
— Ти що, серйозно? Ти на розлучення подала?!
— Так. І з твоєю мамою я вже поговорила. Поживеш поки в неї, доки ділитимемо майно.
— Ти хвора? Ще й матері моїй розпатякала?
— Усе розказала. І про твої бізнес-плани на чужі квартири також. Вона, як і я, в шоці.
Олег раптом зблід. На його обличчі з’явився тваринний страх — справжній, липкий, якого я в ньому ще ніколи не бачила.
— Віро, ти не можеш… Це ж я так, по дурості ляпнув! Я ж не серйозно! Я ж для нас старався! Ти ж знаєш, я тебе люблю!
— Любиш? Ти всі роки кричав про розлучення. Ти кричав, що ненавидиш цього хлопчика. А як дізнався про гроші — він раптом став рідним? Мені гидко від тебе.
Він схопив мене за руку:
— Як діти без мене?!
— А вони тебе ніби знають! Може, хоч тепер бачитися з ними будеш.
— Я буду боротися! Я оскаржу опіку! Скажу, що ти неадекватна!
— Скажи. Тільки я зганьблю тебе на все місто. Розкажу всім справжню причину нашого розриву. Хочеш?
***
Минуло кілька років.
Я живу спокійно і щасливо. Старші діти знайшли спільну мову і горою стоять за Івасика. Після розлучення я взяла невеликий кредит і купила просторішу квартиру — тепер у кожного є свій куточок.
За гроші з оренди я поставила гарні пам’ятники всій родині малого.
Ми часто їздимо на цвинтар, я розповідаю йому про маму, тата і бабусь, бо хочу, щоб він знав своє коріння.
Колишній платить аліменти і на кожному розі кричить, яка я погана.
А от свекруха, навпаки, стала мені близькою людиною. Часто приїжджає в гості, бавить дітей і ніколи не робить різниці між рідними онуками та моїм похресником.
***
Такі історії залишають глибокий слід у серці, нагадуючи нам, як легко гроші знімають із людей маски. Ми лише делікатно адаптували цю розповідь нашої читачки, зберігаючи її щемливу відвертість. Іноді доля забирає в нас людей, які здавалися найріднішими, щоб звільнити місце для тих, хто справді здатен любити безкорисливо.
А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи можна пробачити людині таку меркантильність, якщо вона виправдовує її «турботою про родину»?
