Відносини в житті людини в основному закладаються у дітях на основі прикладів стосунків їхніх батьків. Я одна виховувала двох синів. Вирішила завести собі друга, який клявся у коханні та дітей водив у парк.
Наче все добре. Але мені було не до вподоби, що він їх намагався виховати під свій лад. Чому вони не галасливі, чому не хуліганять, це ж хлопці?
Я поїхала до іншого міста і його не захотіла бачити. Більше я не хотіла випробовувати долю, бо чи буде у мене справжній друг, це ще питання, а синів можу втратити.
Сини виросли. Ходили у секції різні, не по одному диплому мають. Закохалися. Одружилися. Ось тут я зіткнулася з невластивою проблемою для нас. У нас було прийнято так: своє невдоволення повинні висловити за круглим столом, не кричати, не скандалити, про образи не говоритиму.
Одружилися вони з жінками з любові, було в них своє гніздечко. У старшого сина дружина була незадоволена, що він дуже добрий, відкритий. У молодшого сина дружина могла мені дзвонити в будь-який час ночі і кричати в слухавку: «ви виховали в тиші сина, з ним навіть посваритися не можна».
Настав час, і вони розійшлися, дочка між мамою та татом. Думаю, діти чужі чи рідні – все це ні про що. Внуками я займалася стільки, скільки вимагали невістки. Нині я їх бачу рідко. Я у віці, а невістки всі права качають і не дозволяють їм спілкуватися зі мною.
