Є у моєї мами рідна старша сестра тітка Надя. Особисто я давно вже поставила собі за правило уникати спілкування з тіткою щосили.
— Я так не можу, рідна ж людина, – каже мама, – у нас із нею, окрім одна одної ріднішої і немає нікого, решта далекі, а Надька і допоможе, якщо що.
Ага, думаю, допоможе. У тітки Наді є одна, але полум’яна пристрасть: нагріти свої загребущі ручки на всьому, на чому тільки можна.
— Дивись, – раділа мама, – Надя мені що принесла. Краса, овочечистка з керамічним покриттям. Усього-то 600 гривень. Я, правда, гроші Наді віддала, у неї ж син одружився, та невістка в положенні.
— Мамо, – кажу, – такі в кожному супермаркеті можна купити за 100 гривень. Ну що ж ти в мене така наївна! Надя на тобі елементарно наживається.
Мама не вірила, а даремно. Тітка таке часто практикувала. Коли в мене зʼявилась дитина, вона тут же прибігла до нас із чоловіком, а жили ми тоді з мамою разом.
— Вітаю, племіннице, з поповненням, – радісно розповідала тітонька, – я ось що сказати хотіла: ти коляску не купуй. У нас від онука залишився цілком придатна для твоєї дитинки. Ми тобі по-родинному віддамо дешевше.
Візок нам привезли наступного дня, запорошений і роздовбаний, а ціну оголосили таку, скільки коштує новий, та ще й із націнкою. Я відмовилася, тітка образилася, мама засмутилася. Довелося маму в Інтернеті пальцем ткнути, скільки коштує новий. І то, моя добра мама сказала, що Надя просто не знала, мовляв, їй сказали, що стільки і все.
— Та вона копійки зайвої не візьме, – сказала мама, повторюючи слова Надії, якими вона незмінно супроводжувала всі свої спроби втюхати мамі очевидну дурню за потрійну ціну.
А нещодавно тітка вперше у своєму житті спромоглася поїхати на курорт. Раділа сама й обіцяла із закордону привезти купу подарунків. Подарунки привезла. Кілька магнітів для мами і мене, вручила їх з урочистим виглядом, а потім зітхнула галасливо і дістала з сумки згорток. Усе це мені пізніше розповідала мама.
— На, носи на здоров’я, – тітка ледь не плакала, – для себе везла. Дорогі, пристрасть. Але зручні дуже. Тільки вони більші на піврозмірчика, а в тебе нога ж велика. Тільки на що жити, не уявляю, я на них останні гроші потратила.
Перед мамою постали туфлі. Бежеві, м’які, красиві й без підборів. Поміряла – зручно і по нозі.
— Ну й віддала я їй ці 3 тисячі, адже жити тепер Наді нема на що, а туфлі мені сподобалися, та й коштували вони дорожче, як сестра сказала.
А ще за тиждень, пішла мама в магазин, надворі дощик накрапав, парасольку взяла, туфельки нові взула.
— Дощ сильніше пішов, відчуваю – промокаю, – розповідала здивована мама, – дивлюся, а туфлі-то мої розкисли, розклеїлися. Майже від самого магазину босоніж ішла. Такий сором, усі дивляться, думали, що баба з привітом.
Тут мені і явили останки туфель.
— Мамо, – кажу, вони ж для «холодних ніг», їм добра ціна 500 гривень у ритуальних магазинах.
Мама не повірила, сказала, що Наді напевно і самій неякісний товар підсунули.
— Мамо, – кажу, – згадай, де вона працює? У бюро? От, пішли подивимося на асортимент.
Мама пішла, зміна була не тіткина, мама переконалася в моїй правоті, а я туфлі на мобільний зняла.
— Треба ж, – засмутилася мама, – сестра ж рідна. Значить гроші були їй терміново потрібні, а попросити соромилася.
Ага, дерти втридорога за дурниці різні вона не соромиться, а тут посоромилася! Наївна в мене мама. Тітка Надя гроші віддавати категорично відмовилася.
— На ринку два дурні, – сміючись сказала вона, – один продає, другий купує. Нічого повертати я не буду, та в мене й грошей немає.
Гаразд, чорт із ними, з грошима, головне, що мама зрозуміла, що сестрі вірити не можна. Сподіваюся, що вона у своєї Наді більше нічого не купить.
