Ми сиділи з Іриною за філіжанкою кави, і я бачила, як у неї від нервів аж руки ледь помітно тремтять.
Здавалося б, доросла, мудра жінка, успішна, заміжня… А тут така сімейна драма розігралася, що хоч серіал знімай.
— Та про що ти кажеш! Звісно, ніхто мені за ту оренду платити не збирається, ти що! «Ми ж родина!» — ось їхній головний аргумент, — емоційно розповідала Ірина, нервово помішуючи ложечкою давно вистиглу каву.
— А я за просто так нікому нічого віддавати не збираюся. Своє, горбом зароблене, відривати від серця? Ні, красненько дякую!
— І маєш на це повне право, — м’яко підтримала я подругу.
— Якщо мені не зраджує пам’ять, у вас із чоловіком від самого початку була чітка домовленість. Живете у твоєї квартирі, збираєте гроші, потім купуєте спільне, просторіше житло, і платите за нього порівну. А гроші з оренди твоєї однокімнатної — це тільки твої гроші. Хіба не так ви вирішили ще до весілля?
— Саме так усе й було! — кивнула Ірина, і в її очах блиснула гірка образа.
— У моїй однокімнатній квартирі ми прожили майже сім років. Я там із нашою донечкою всі перші роки відсиділа. І от уже три роки, як ми переїхали, я ту квартиру здаю. Гроші акуратно кладу собі на рахунок.
Це ж моя підстраховка! Моя фінансова подушка безпеки, зрештою, ми ж навіть шлюбний договір підписували, хіба ж дарма? А тепер почалася стара пісня: «ми ж сім’я», «їй же бідній подітися нікуди»…
Ірина у шлюбі вже десять років. Донечці зараз шість.
Іра вже три роки як вийшла на роботу, але й поки була з малечею вдома — не сиділа склавши руки, постійно брала якісь підробітки, бо треба було збирати на нове родинне гніздечко.
Квартиру — простору євро трикімнатну з двома окремими спальнями та великою кухнею-вітальнею — вони з чоловіком таки подужали купити. З іпотекою справляються вдвох, зарплати в них приблизно однакові.
Чоловік іноді бере підробітки — з хлопцями в гаражі машини ремонтує, але й Ірина не пасе задніх — допомагає знайомим заповнювати податкові декларації.
Усі ці додаткові гроші йдуть виключно в сім’ю, як і домовлялися на березі.
На них купують техніку, меблі, а торік навіть вирвалися на два тижні до моря з дитиною.
Свою ж, куплену ще до шлюбу, квартиру Ірина здала квартирантам щойно вони переїхали. Гроші — це її особистий актив.
— Зрештою, мені ж там потім і ремонт робити доведеться, та й доньку треба буде вчити. Життя довге, хтозна, що завтра станеться. Це мій тил! — каже жінка.
— Спасибі моїм мамі з татом, свого часу виплатили ту кооперативну квартиру, а коли я університет закінчила — подарували мені.
Чоловік усі ці три роки на Іринині гроші навіть не дивився. Аж тут почалися зазіхання.
Ні, не прямо на заощадження, а на саму можливість їх заробляти й відкладати. І винна в цьому зовиця, молодша сестра чоловіка.
Свекруха живе в області, досить далеко від Києва. Точніше, живе вона з новим чоловіком, який ні Андрія (чоловіка Ірини), ні його сестру не виховував.
Свекруха вийшла заміж удруге, коли діти вже порозліталися з гнізда.
Сім років тому зовиця теж вийшла заміж за киянина. Переїхала до нього, з’явилася в них дитинка. Але коли хлопчику ледь виповнився рочок, сім’я розпалася.
Зі столичної квартири колишнього довелося з’їхати і повернутися з малим до мами в область.
Свекруха, м’яко кажучи, була не в захваті, що в її щойно налагоджене особисте життя увірвалася донька з малям.
Вітчим теж великої радості не виявляв, але що робити — не виженеш же рідну дитину на вулицю.
Незабаром племіннику виповниться три роки.
Зовиця, помучившись із пошуками нормальної роботи та оренди в рідному містечку, зрозуміла: є два варіанти.
Або вона працює за копійки і продовжує жити у мами (яка цьому геть не рада), або… їй треба повертатися до Києва, на своє старе робоче місце.
— Але ж навіть працюючи в столиці, вона нормальне житло не потягне зняти, — зітхає Ірина.
— Місце в садочку малому дали за пропискою батька, у Києві. Возити його щодня з області — це просто нереально. Свекруха хоч і на пенсії, але сидіти з онуком категорично відмовляється, і я її розумію.
Вона вже дні рахує, коли донька нарешті з’їде! І от тепер усі родичі дивляться на мене благальними очима. Мовляв, у них ситуація безвихідна, а в нас же є «вільна» квартира! Моя квартира.
Житло Ірини розташоване якраз за пів години їзди від того садочка.
Для Києва — це взагалі дрібниці. Тому, згадавши про цю нерухомість, родина чоловіка раптом почала вимагати від Ірини «проявити розуміння».
— Ну от так у неї зараз склалося, реально безвихідна ситуація, — тисне на жалість чоловік. — Стане на ноги — і з’їде. Своїм треба допомагати, ми ж родина!
— Цікаво, а коли твоя сестра на ноги стане? — не витримує Ірина. — Коли її син школу закінчить і на роботу піде? Вибач, але про мою квартиру ми з тобою домовлялися ще десять років тому.
У твоєї сестри немає грошей, у неї криза, то чому втрачати гроші маю я? Твоя мама хоче спокійно жити з новим чоловіком, зовиця хоче працювати і жити в столиці, а платити за цей бенкет буду я?
Чим платити? Тим, що мені на рахунок перестануть надходити гроші з оренди!
— Та сестра ж буде оплачувати комуналку, — виправдовується чоловік. — Ну, може, ще щось зверху даватиме…
— А мені не треба ваших «може» і «щось»! — твердо стоїть на своєму Ірина.
— Я здаю квартиру за ринковою ціною. Знаєш, я б твоїй сестрі навіть за повну вартість житло не здала, бо мати справу з родичами — це останнє діло. А за просто так пускати — взагалі забудь.
Хай вирішує свої проблеми сама. У дитини є рідний батько, хай він оплачує половину приватного садочка чи допомагає їй винаймати житло!
Тут уже підключилася свекруха. Зателефонувала і відчитала невістку по телефону:
— Ірино, ти на рівному місці псуєш стосунки з нашою родиною! У моєї доньки зараз такий важкий період, де ж твоя підтримка?
— А ваша де? — не полізла за словом у кишеню Ірина.
— Чому б їй і далі не жити у рідної мами? Чому не знайти роботу поруч, не влаштувати малого в місцевий садочок? Ах, вам там тісно і незручно? Уявляєте, і мені теж!
Тільки я, на відміну від вас, їй не мати, а всього-на-всього дружина її брата. І всі ці ваші розмови про «родинну взаємодопомогу» — це просто бажання вирішити свої проблеми за мій кошт. Тому — ні.
Чоловік уже кілька днів ходить чорніший за хмару.
Всім своїм виглядом показує, як він глибоко розчарований «черствістю» дружини. Хтось із подруг навіть обережно натякнув на ймовірне розлучення.
— От саме на такий чорний день у мене й лежать ті гроші на рахунку, — сумно, але спокійно каже Ірина.
— А якщо дійде до розлучення, то почнеться поділ нашої спільної квартири, і чоловікові тоді точно буде не до житлових проблем його сестри. Взагалі, не треба було їм цю тему піднімати.
Ми домовилися: ця квартира — лише моя, і нема чого на неї зазіхати.
***
Ось таку непросту життєву історію розповіла нам одна з наших читачок, а ми лише дбайливо перенесли її на сторінки сайту, зберігши всі емоції авторки.
Часом межа між родинною взаємодопомогою та відвертим використанням стає настільки тонкою, що захистити свої кордони без конфлікту просто неможливо.
А як би ви вчинили на місці героїні, якби перед вами постав такий важкий вибір між власним майбутнім і комфортом родичів чоловіка?
