— Не знаю, як воно там працює, але ж працює стовідсотково! — Ліза обережно зиркнула на Павла: чи не сміється бува? Ні, не сміється. Навіть слухає зацікавлено.
— Батьки, ясне діло, зі мною про таке не говорили, але я й сама все второпала. Знаєш… До мами якось кума зайшла, тьотя Ніна. Сиділи вони довго на кухні, кавували, гомоніли.
Так от, тьотя Ніна мамі реальну історію розповіла: колись давно в нас тут якийсь фестиваль міжнародний був. Народу наїхало… Іноземців… Ну і темношкірих багато було. І от одна студентка… Як би це сказати…
Чи то закохалася, чи думала, що він її за кордон забере… Коротше кажучи, згрішила вона з тим студентом. І вийшло так, що він у неї першим був.
Нічого в них, звісно, не вийшло, поїхав він до себе додому. А та дівчина через кілька років заміж вийшла.
За нашого, звісно. Тільки от… Уявляєш, Пашо… Дитинка в них темненька зʼявилася на світ! Ні, ти уявляєш такий сором?! Особливо в ті часи…
От тоді лікарі їй і розтлумачили, що раніше не просто так дівчата честь до весілля берегли: з ким перший раз було, від того й діти всі потім будуть. Отака особливість жіноча.
Організм, мовляв, налаштовується саме на першого чоловіка. Це вже зараз, у наш час, довели, що воно все на рівні ДНК записується, якась там перепрошивка йде…
Та що там казати! Хто породистих тварин розводить, ті давно це знають. Он, до речі, ще одна мамина знайома — собак розводить. Суперпородисті якісь, купа медалей, на виставках завжди перші.
І от якось зірвалася її красуня з повідка… Сам розумієш, у який період… Ну і знюхалася з якимось двортером. І що ти думаєш? Відтоді в неї цуценята тільки браковані йшли. Назавжди! Ніяких родоводів. А ту собаку навіть на виставки більше не пускали.
Отак.
А потім я й назву цьому знайшла — «телегонія» це зветься. Все уважно перечитала, хоч зараз це й намагаються якось приховати, висміяти. Мовляв, ненауково.
Ну так, звісно! Тут, як то кажуть, шукай, кому вигідно. Уявляєш, мої однокласниці до одинадцятого класу майже всі вже з хлопцями гуляли.
В інституті двоє «в подолі принесли», а скільки тих переривань поробили!.. І заміж жодна дівчиною не вийшла. Жодна! Кажуть: «Треба ж перевірити, чи підходимо одне одному». Дурня, правда?
Про свою втіху думають, а про те, як їхньому чоловікові буде жити з думкою, що дитина на її першого хахаля схожа — ніхто не дбає…
І найсмішніше — з мене ще й кепкують! Вони! Мовляв, я старомодна.
А я просто розумна. І хочу, щоб чоловік мене поважав. І не сумнівався у своєму батьківстві ні на краплю. Мені нікуди поспішати. Я знала, що треба просто знайти свою людину, яка мене зрозуміє. А вони… Хай собі.
Побачимо, хто сміятиметься останнім.
А мужики? Думаєш, їм вигідно правду знати? Більшості ж хочеться задоволення без зобов’язань. І до шлюбу.
А тут, уяви: приходить до нього через п’ять років колишня і заявляє: мовляв, ми з тобою колись спали, а тепер у мене дитина ось зʼявилася. А раз ти в мене першим був, то це твоя дитина виходить.
От скажи, воно йому треба? Отооож. Звісно, він буде проти цієї телегонії кричати! Йому цей клопіт ні до чого.
Словом, зараз набагато вигідніше сказати, що все це дурниці. Ненаукова маячня. Та тільки ж і інші науки раніше вважали єрессю. Генетику, наприклад.
А те, що Земля навколо Сонця крутиться — теж же колись не вірили! Так і з телегонією. Прийде її час, прийде. Схопляться всі за голови, та тільки пізно вже буде…
Павло слухав ці Лізині роздуми і не знав: плакати йому чи сміятися? З одного боку, дівчина несла відверту маячню, та ще й так впевнено, так серйозно. А з іншого…
У чомусь вона мала рацію.
Жоден із його друзів-приятелів не міг похвалитися тим, що був першим у своєї дівчини чи дружини. Ну, якось… І справді, не сучасно це було. Старомодно.
Темп зараз інший, швидкість життя… Зійшлися-розійшлися…
До РАЦСу доходили хіба що після двох-трьох років співмешкання, та й то, найчастіше через незаплановану дитинку.
Та що там гріха таїти! Павло й сам до зустрічі з Лізою встиг пожити пів року в цивільному шлюбі. А вже зі скількома просто зустрічався…
Він хмикнув, згадавши свого дивакуватого однокурсника, Мишка. Тихий, скромний, з величезними добрими очима і неймовірно порядний. До своїх тридцяти він примудрився одружитися аж чотири рази!
Бо в його житті було всього чотири жінки, і він вважав непорядним зустрічатися «просто так» — одразу вів до вінця.
Сам же Павло навіть полічити не міг своїх романів, але до весілля ніколи не доходило. Він одразу чесно попереджав своїх пасій: я ще не нагулявся.
Сім’я мені не потрібна, діти — тим більше. Якщо щось піде не так — це суто твої проблеми. За безпекою він стежив ретельно, але ж жінки бувають такі підступні, коли дуже хочуть заміж… Тому й розставляв крапки над «і» з порога.
А от тепер, на порозі тридцятиліття, він відчув, що час осісти. Та й нащадка, чесно кажучи, вже хотілося. З усієї їхньої компанії холостякував лише він один.
Напевно, це його бажання було таким щирим і гарячим, що сама доля підкинула йому Лізу. Дівчину, яка свято вірила в ту чудернацьку телегонію і берегла себе для майбутнього чоловіка.
Простакувата — так, є трохи. Але ж йому з нею не дисертації писати!
Йому здорові діти потрібні. А головне — його діти. Щоб жодного, навіть найменшого сумніву.
І от зараз він укотре слухав Лізині лекції і просто розчулювався. Хай. Хай вона собі в це вірить. Це ж чудово! І дуже, дуже йому на руку.
Тому Павло згідно кивав і палко підтримував дівчину в її переконаннях.
… Синочок Іванко народився в них через півтора року після весілля. Щаслива Ліза показувала Павлу немовля:
— От! Твій носик! Твої оченята! Навіть кучерики світлі — викапаний ти! Бачиш? Ти бачиш? А я ж казала! Казала! Просто твоя копія!
Павло ледь стримував сльози щастя і подумки хвалив себе за такий правильний вибір.
Минуло сім років.
Іванко вже пішов до першого класу, записався на волейбол — як тато в дитинстві. Павло був абсолютно щасливий і все частіше заводив мову про те, що час би «сходити» за донечкою.
Ліза відмахувалася: мовляв, тільки-но на роботу вийшла, хоче ще хоч рік-два попрацювати. Та й на декрет треба грошенят підзбирати — часи зараз самі знаєте які, непевні.
Павло ніби й погоджувався, але наступного дня знову починав свої вмовляння. І таки дотиснув.
За два місяці Ліза показала йому тест із двома смужками. Чоловік літав на крилах і буквально носив дружину на руках. Аж до самих пологів. А потім…
Потім він прийшов у лікарню навідати дружину й крихітного синочка і… скам’янів. У прозорому боксі лежало немовля. Чорняве, як смола.
Треба віддати Павлу належне — він не став влаштовувати скандал прямо в палаті.
Більше того, повернувшись додому, він перерив усі старі сімейні альбоми, шукаючи якогось прадіда-цигана чи прабабусю з півдня, чиї гени могли б отак «вистрелити» через покоління.
І нібито навіть щось таке знайшов. Хоча впевненості не було.
Він і далі не став нервувати дружину, а нишком, потай від неї, зробив тест на батьківство. На жаль. Молодший син був не його — сумнівів не залишилося жодних.
І от тоді Павло зірвався. Він кричав, тицяв їй в обличчя папірцем із лабораторії і тупав ногами. А Ліза дивилася на нього круглими, щиро здивованими очима і мовчала.
Лише коли його запал вичерпався, вона важко зітхнула і відвела погляд.
— Як же воно так вийшло-то… — вражено прошепотіла вона, ніби в неї сів голос. — Це ж абсолютно неможливо!..
І рівним, монотонним голосом почала розповідати. Про те, як важко було повертатися на роботу після першого декрету.
Як новий шеф — молодий, енергійний брюнет — узяв над нею шефство. Як він їй допомагав, захищав від пліток колег, вибивав премії.
І вона… не встояла. Ні-ні, це не те, що ти думаєш, Пашо! Це була просто вдячність…
Коли це сталося, Павло якраз був у відрядженні. Та й яка, власне, різниця?
Ліза ж була на сто відсотків упевнена, що дитина буде від чоловіка! Павло ж був у неї ПЕРШИМ!
Це ж ази телегонії!
А дитину він так хотів… Тому вона навіть не подумала, що з цього може вийти якась проблема, навпаки — зраділа, що так швидко завагітніла.
— Як же ж так вийшло? — зі щирим болем і нерозумінням запитала вона чоловіка. — Це ж мала бути твоя дитина! Що пішло не так?!
Павло обхопив голову руками і безсило опустився на диван.
Від редакції:
Іноді життя підкидає нам такі сюжети, які не вигадає жоден сценарист. Як часто ми стаємо заручниками власних ілюзій і чужих псевдонаукових теорій, забуваючи про прості закони життя та відповідальність за свої вчинки.
Цікаво, а чи зможе родина пережити таке випробування, коли фундамент довіри зруйновано настільки абсурдним чином?
