— Ну що, мої любі? Вступили обидві? Молодці які! Ти, Віко, куди вступила? — спитала бабуся.
— На бухгалтерський облік, — відповіла онучка.
— А ти, Ніно?
— На юридичний.
— Адвокатом хочеш бути? — не вгамовувалася бабуся.
— Ні, слідчим, — відказала Ніна.
— Зрозуміло, надивилися серіалів про жінок-слідчих. Ну, гаразд, значить, колегами будемо, — посміхнулася Зоя Іванівна.
Це зараз вона – худенька й сухенька бабуся, а на комоді стоїть її фотографія у полковницькій формі, що бере за душу.
— Скільки вчитися будете? — уточнила вона.
— П’ять років, — відповіла Раїса, її молодша донька, Нінина мама.
— Ну, нехай живуть. Тільки в мене одна умова: мені цього року сімдесят вісім буде. Я себе обслужити можу, до сусіднього магазину ходжу, можу суп і кашу зварити. Але ось із прибиранням у мене біда.
Пил і павутину вже не завжди бачу. Вікна, підлогу мити мені важко, знову ж таки сантехніку чистити й плиту. Тож будете раз на тиждень прибирання робити та білизну постільну прасувати.
Спати будете — ось у цій кімнаті, на дивані. Влаштує вас це?
— Цілком, — одразу ж сказала Ніна.
А от Валентина — старша донька Зої Іванівни — якось скривилася і повідомила, що їм із Вікулею треба подумати.
Потім усі вчотирьох: Валентина з Вікою та Раїса з Ніною — вирушили до крамниці, а на зворотному шляху заглянули в кав’ярню, щоб обговорити бабусині умови.
— Та взагалі в матері пенсія не маленька, могла б і клінінг викликати, навіщо змушувати онучок наймитувати? — обурювалася Валентина.
Дочка Віка підтримала її:
— Я, наприклад, не хочу унітази чистити. І жити в цій квартирі не хочу — від неї якимось стареньким духом пахне.
Та й спати удвох на дивані — це негігієнічно. Ти ж казала, що на оренду теж гроші відклали, — звернулася вона до матері.
— Відклали, але я сподівалася заощадити, не думала, що мати вам такі «драконівські умови» виставить, — протягнула Валентина.
— Які це «драконівські»? — втрутилася в розмову Ніна. — Квартира трохи занедбана. Треба один раз відмити, а далі просто підтримувати порядок.
— Тобі, Нінко, добре — ти на бюджет вступила, тобі гуртожиток дали, — сказала Віка.
— Дали, тільки мені дівчата, які там зараз живуть, розповіли, що вранці треба добре попрацювати ліктями, щоб влізти в автобус, їхати хвилин двадцять до метро, а потім ще майже сорок хвилин у метро з пересадкою. І все це в години пік.
А тут мені три зупинки до університету. І ще: ти не подумала, що бабусі справді потрібна допомога — скільки їй років!
— Гаразд, я, як відчувала, що мати щось викине, і домовилася одну квартиру сьогодні подивитися. Ми з Вікою підемо, а ви продукти додому віднесіть.
Раїса з донькою повернулися до квартири бабусі й вирішили не гаяти часу даремно — одразу зняли штори, увімкнули пральну машинку й перемили всі вікна.
А коли прийшли Валентина і Віка, у них уже й вечеря була готова.
Наступного дня Раїса з Ніною завершили прибирання.
— Ну, дівчата, молодці! – сказала Зоя Іванівна. – А Валентина з донькою куди пішли?
— Заселятися в орендовану квартиру, – відповіла Раїса.
— Цікаво, а там хто Віці прибирати буде? – запитала бабуся.
Через два дні Раїса поїхала, а Ніна і бабуся стали жити разом. Дівчина не почувалася перевантаженою домашньою роботою, бо вона і вдома допомагала матері по господарству.
Крім того, Ніна отримала від спільного проживання ще один плюс – Зоя Іванівна, хоча вже сімнадцять років була на пенсії, чудово пам’ятала всі справи, які вела.
Вона часто допомагала внучці підготуватися до семінарів, наводячи приклади конкретних справ, тому відповіді Ніни завжди були ілюстровані цікавими матеріалами.
Так вони й жили.
Коли Ніна вже закінчувала четвертий курс, вона познайомилася з Ігорем.
Був квітень, Ніна поверталася з університету.
Погода цього дня була жахлива – йшов дощ, дув пронизливий вітер. Ніна, вийшовши з метро, спробувала розкрити парасольку, але різкий порив вітру вивернув її навиворіт.
Раптом дівчина побачила над собою чорну чоловічу парасольку. Вона озирнулася: парасольку тримав симпатичний молодий чоловік.
— Я проводжу вас, а то ви промокнете. Ви далеко живете? – запитав він.
— Ні, он за тим будинком, – відповіла Ніна.
Ігор тільки рік тому закінчив університет і зараз працював на заводі інженером. Два роки тому він втратив батьків. Вони купили будиночок у селі і одного разу, затопивши піч, через недосвідченість рано закрили пічну засувку.
Дізнавшись, що Ніна живе з бабусею, Ігор попросив дівчину познайомити їх. Бабусі він дуже сподобався:
— Хороший хлопець, Ніно, і до тебе, дивись, як уважно ставиться.
А Ніну і вмовляти не треба було: вона майже одразу закохалася в Ігоря.
А от Віці він не сподобався:
— Простуватий, звичайний інженер, працює «на дядька», чи то справа мій Едик – свій бізнес має.
Перед самим Новим роком Ніна та Ігор одружилися. Бабуся була рада за них, але дівчина час від часу помічала на собі її сумний погляд.
— Ти добре почуваєшся? – запитувала її внучка. – Чому така сумна?
— Ти зараз підеш жити у квартиру чоловіка, а я знову залишуся сама, – сказала Зоя Іванівна. – Коли в такому віці залишаєшся один, розумієш сенс терміна «вік дожити».
— Із кухні визирнув Ігор – він готував якийсь особливий плов за своїм рецептом:
— Пані, я розумію вашу печаль. Але якщо мені тут виділять місце на килимку біля дверей, я готовий залишитися.
— А, правда, залишайтеся в мене, – запропонувала Зоя Іванівна. – Хоч останні роки поживу серед рідних, може, і правнуків ще дочекаюся.
— Звичайно, дочекаєтеся! – пообіцяв Ігор.
Але бабуся не дочекалася. Вона пішла через півтора року, тихо, уві сні.
Під час поминок Валентина мовчала, а щойно колишні колеги й сусіди Зої Іванівни пішли, поставила Ніні запитання:
— Із квартирою що будете робити?
— До сорока днів тут поживемо, потім переїдемо у квартиру Ігоря – нам із ним звідти до роботи ближче добиратися, а цю будемо здавати.
— Гаразд, здавайте, тільки половину грошей мені переказуйте, а як півроку мине, ми з Раєю у спадок вступимо, квартиру продамо.
— Тітонько Валю, це моя квартира – бабуся ще три роки тому мені дарчу оформила.
— Яку дарчу? – сторопіла Валентина.
— Звичайну, у нотаріуса.
— А чому ти нікому не сказала?
— Бабуся попросила не говорити, – пояснила Ніна.
Дівчина не стала передавати слова бабусі: «Матері теж не говори. Раїса – добра душа – Валентині скаже, а та мені через цю квартиру піти спокійно не дасть».
— Знаєш, а в матері такий вік був, що я можу до суду звернутися, і дарчу визнають недійсною, – сказала Валентина.
— Тітонько Валю, ваша мати була хорошим юристом, тому вона перед тим, як підписати дарчу, пройшла обстеження щодо встановлення дієздатності, і документ про це в мене є.
Ніна думала, що Валентина більше не з’явиться в їхньому домі, але вона несподівано прийшла через рік, навіть не зателефонувавши перед візитом.
— Так, – сказала вона, озирнувшись, – так собі квартирка, і ремонт посередній. Хоча чого можна чекати від простого інженера! Ти ще працюєш чи вже в декреті?
Як тільки ти зважилася на дитину в таких умовах? У Віки з Едиком квартира трикімнатна, і ремонт шикарний – дизайнери проект розробляли.
У зятя свій бізнес, дуже успішний. Віка не працює – немає такої необхідності. Нещодавно в Домінікану літали.
Обійшовши таким чином усю квартиру і розповівши, як чудово влаштувалася її дочка, Валентина пішла. Навіщо приходила?
А ввечері Ніні зателефонувала мати:
— Ніно, може, вам грошей надіслати? Валентина розповіла, що ви дуже потребуєте, що в тебе вигляд виснажений і зі здоров’ям проблеми.
— Мамо, не говори дурниць. Ти, що, тітку Валю не знаєш? Усе в нас добре, я декретні щойно отримала – понад сто тисяч, і в Ігоря зарплата хороша.
І зі здоров’ям жодних проблем у мене немає. Мій лікар навіть сварить мене, що я півтора зайвих кілограма набрала. Тож ми тепер з Ігорем щовечора гуляти ходимо, а на вихідних – у басейн.
Заспокойся. Тітці Валі просто треба було донести до всіх інформацію, що в її Віки все по вищому класу.
Раїса приїхала до них, коли у Ніна зʼявився син, і на власні очі побачила, що в доньки все добре, а Ігор – турботливий чоловік і чудовий батько.
Наступного разу мати з’явилася у квартирі Ніни та Ігоря через півтора року.
Вона попередила доньку, що приїде із серйозною розмовою, і Ніна трохи нервувала.
— Доню, у нас у родині велике нещастя, ти можеш допомогти, але для цього треба буде продати бабусину квартиру.
— Мамо, що-небудь із твоїм здоров’ям? Скажи відразу, не приховуй, – злякалася Ніна.
— Ні, я здорова. А от у Едуарда, чоловіка Віки, великі неприємності, він може навіть потрапити під слідство, і тоді його посадять.
Валентина не дуже добре пояснила, але я зрозуміла, що він із партнером вибудовував якісь незаконні схеми ухилення від податків, а тепер усе розкрилося.
Валя сказала, що, якщо продати квартиру матері, можна (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) буде все залагодити.
— Мамо! Яка ти наївна! Тітка Валя тобі в жилетку поплакалася, і ти побігла їх рятувати! Згадай, як вона хвалилася: квартира у Віки мало не за двадцять мільйонів!
Машина в Едуарда за два мільйони, а у Віки – за півтора. Ось нехай вони продадуть свою елітну нерухомість і вирішують самі свої проблеми.
До речі, батьки у Віки теж не бідні – тітка Валя, як вийшла заміж, жодного дня не працювала. Нехай дядько Коля допоможе зятю.
— Ніночко, але ж це наші родичі!
— Мамо, а вони тобі хоч раз грошей у борг дали? Або, може, вони нам якісь подарунки дарували? Усе на рівні сувенірів. А того року, коли тата не стало, пам’ятаєш, ти попросила в сестри в борг на новий холодильник, коли наш зламався?
Вона сказала, що в неї все в банку, і втрачати відсотки вона не хоче.
Ти тоді кредит брала.
А зараз ти пропонуєш мені, коли працює тільки Ігор, а я отримую допомогу, скоротити бюджет моєї сім’ї, щоб врятувати якогось шахрая, який ухиляється від податків, тільки тому, що він утримує мою двоюрідну сестру?
Ні, так і передай тітці Валі. А цю квартиру я залишу для свого сина.
Пізніше Ніна дізналася, що Едуард, щоб сплатити штрафи, був змушений продати все майно і повернувся до своїх батьків.
Віка розлучилася з ним, батьки знову зняли їй квартиру в столиці, і вона живе їхнім коштом, намагаючись «влаштувати» свою долю.
