Тривалий час я обманювала себе, жила в ілюзіях. Прикидалася, що в моєму житті все йде своєю чергою, нічого надзвичайного не відбувається, що я просто собі навигадувала зайвого.
Мій розум відмовлявся вірити в те, що мій чоловік справді мені зрадив. Ба більше, у нього виявилися серйозні стосунки з іншою жінкою!
Цією розлучницею була його нова помічниця на роботі. Вони бачилися щодня, їхні погляди зустрічалися, і між ними, напевно, літали ті самі іскри, що колись були між нами…
Усі ознаки були очевидними, як на долоні: його пізні повернення з офісу, новий незнайомий парфум, вічні розмови по телефону за зачиненими дверима, відрядження, яких раніше ніколи не було…
Але я вперто переконувала себе, що це, скоріш за все, лише мої безпідставні страхи, і насправді все можна якось розумно пояснити, знайти логічне виправдання кожній його дивній поведінці.
— Що я тобі повинен пояснювати? — грубо кинув він, коли я, нарешті, не витримавши цього нестерпного напруження, прямо запитала його про стосунки з цією його новою помічницею.
– Ти ж і сама все чудово розумієш. І добре, що це нарешті з’ясувалося, мені більше не доведеться тобі брехати й викручуватися. Я хочу розлучення.
Ось так просто й закінчилося наше кохання, розбившись об гостре каміння зради.
Усі навколо намагалися мене втішити, знайти хоч якісь слова підтримки в цей важкий для мене час.
— Він тебе не вартий, Олю, — переконувала мене Марина, моя найближча подруга, моє щире серце. — Забудь про цього негідника, викинь його з голови. Можливо, це навіть на краще, що ви розлучаєтеся. Інакше він би просто зруйнував усе твоє життя, отруював би кожен твій день.
— Я одразу побачила, що це за гуляща порода! — говорила мені моя рідна ненька. — Нехай собі котиться на всі чотири боки, ти знайдеш собі іншого, порядного чоловіка, справжнього козака.
— Звичайно, це дуже сумно, але ж це життя, моя люба! — сказала моя свекруха, коли я зателефонувала їй, щоб повідомити цю гірку новину. — Тобі нема про що турбуватися, діток у вас немає, слава Богу. Ти молода, вродлива, і все твоє життя ще попереду, не закривай своє серце.
Але всі ці слова втіхи мало мені допомагали, біль у серці не вщухав.
Тим більше, що я вперто продовжувала сподіватися, що Сергій одумається, що в його голові нарешті щось клацне, і він зрозуміє, яку жахливу помилку скоїв, і вирішить повернутися до своєї коханої дружини якомога швидше, прибіжить до мене, мов той блудний син.
Я телефонувала йому, як навіжена, сподіваючись, що він відповість, сподіваючись, що він нарешті припинить цей ганебний роман.
Але, зрозуміло, нічого такого не сталося, мої надії були марними.
Він поводився так, ніби я перестала існувати для нього, ніби він стер мене зі своєї пам’яті в той самий момент, коли вирішив з’їхати з нашої спільної квартири, викинув мене зі свого життя, як непотрібну річ.
Щоб хоч якось відволіктися від цих гірких думок, я багато часу проводила з Мариною та Кирилом.
Кирило був моїм давнім другом і братом Марини, молодшим за неї на рік.
Ми давно не бачилися, наші життєві шляхи розійшлися. А тут він саме повернувся зі столиці після свого власного болючого розлучення з дружиною й починав нове життя тут, у рідному місті Дніпрі.
Коли ми були підлітками, я була трохи закохана в нього, але, звичайно, ніколи в цьому не зізнавалася Марині, бо ж це був брат моєї найкращої подруги, це було б неправильно.
Тепер він повернувся, вільний, трохи пригнічений, і з радістю складав мені компанію у моїй самотності.
Мені подобалося проводити з ним час, бо він ніколи не докучав мені своїми розмовами про моє розлучення з Сергієм, не розпитував про мої почуття, не запевняв мене, що розлучення — це ще не кінець світу, і що я не залишуся самотньою до кінця своїх днів.
Він просто був поруч, мов вірний товариш.
Ми здійснювали довгі вечірні прогулянки вздовж берега річки, іноді ходили в кіно на цікавий фільм, а іноді сиділи в затишному кафе чи просто в парку на лавочці, їли смачне морозиво, куплене в супермаркеті.
З ним я взагалі не думала про Сергія, він якось умів відволікти мої думки.
Він робив так, що життя здавалося мені цікавим і без мого колишнього чоловіка, а розлучення більше не уявлялося мені кінцем світу й жахливою катастрофою.
Ба більше, воно майже втратило для мене своє значення, стало просто минулим.
Можливо, саме тому, коли всі формальності з розлученням були офіційно завершені, я почала зустрічатися з Кирилом. Найбільше мене здивувала реакція Марини, її щира радість.
— Нарешті! — закричала вона, кидаючись мені на шию з обіймами. — Я знала, що так буде, і я така щаслива за вас обох!
Я лише здивовано кліпала очима, не розуміючи її бурхливої реакції.
— Ти… знала? Невже ти здогадувалася?
— Звичайно, я просто була впевнена в цьому, — усміхнулася вона, її очі сяяли радістю. — Хто може бути кращою парою для мого дорогого молодшого братика, ніж ти, моя найкраща подруго? Я ж тобі казала, що твоє розлучення — це найкраще, що могло з тобою статися, це новий початок!
Ще кілька місяців тому я б розплакалася й, можливо, навіть образилася б на таку заяву, але тепер я мусила визнати, що Марина має рацію.
Тому що насправді мене дуже тішили близькі стосунки з Кирилом, він був зовсім іншою людиною, ніж мій колишній чоловік.
Я нарешті відчула, що багато значу в житті чоловіка, що мене щиро люблять і навіть балують, оточують турботою… Усе це було таким незвичним і приємним для мене.
Я вже майже не думала про Сергія, коли раптом задзвонив телефон, порушивши тишу вечора.
Я була дуже здивована, побачивши його ім’я на дисплеї. Цього я зовсім не очікувала, мов грім серед ясного неба.
— Хто це? — зацікавлено запитав Кирило, спостерігаючи за моєю реакцією.
— Сергій, мій колишній… — пробурмотіла я, роздумуючи, що ж мені робити, чи відповідати на цей несподіваний дзвінок. — Хм… Дивно.
— Тож відповідай, чого ти чекаєш? — підбадьорив він мене лагідною усмішкою.
Я невпевнено натиснула на зелену кнопку й піднесла телефон до вуха, моє серце неспокійно закалатало.
— Я слухаю тебе, Сергію.
— Ольго? — різко сказав мій колишній чоловік, у його голосі відчувалася напруга. — Нам обов’язково потрібно зустрітися й серйозно поговорити. Це терміново, невідкладно.
— Але… що сталося? — здивовано запитала я, трохи приголомшена його тоном. — Про що ти хочеш поговорити, Сергію?
— Це не телефонна розмова, — відповів він, його голос був твердим. — Ти зможеш завтра бути в парку біля твого будинку? Там, біля озера, де ми колись гуляли. Вибери зручний для тебе час.
Усе ще не розуміючи, що насправді відбувається й чого він від мене хоче, я назвала час після роботи. Він сказав, що це його влаштовує, і що він обов’язково буде там, і швидко поклав слухавку, не попрощавшись.
— Ти хоч щось розумієш? — розгублено запитала я у Кирила, дивлячись на нього з нерозумінням. — Я — ні.
Він лише похитав головою й подивився на мене з легким занепокоєнням:
— Я теж нічого не розумію, але якщо ти хочеш, я можу піти з тобою завтра, підтримати тебе.
— Ні, — твердо заявила я. — Я сама з цим розберуся. Я хочу нарешті закрити цю неприємну сторінку свого життя, поставити крапку в цій історії.
Рівно о призначеній годині я з’явилася біля невеликого ставка в нашому затишному парку. Як і вирішила, я прийшла одна, без супроводу Кирила.
Сергія ще не було, тому в моїй душі закралися сумніви, чи прийде він взагалі.
Зрештою, у нас більше не було жодних спільних питань, усі крапки над “і” вже давно були розставлені.
Можливо, він передумав? А може, зараз він раптом попросить мене повернутися до нього? Тільки цього мені й не вистачало!
Але тут я помітила, як мій колишній чоловік швидко йде мені назустріч, його обличчя було напруженим. Нарешті він зупинився прямо переді мною, не дивлячись мені в очі.
— Я радий, що ти прийшла, — сказав він замість привітання, його голос звучав якось дивно. — Нам потрібно поговорити про обручки.
Я здивовано подивилася на нього, не розуміючи, до чого він веде.
— Про які обручки, Сергію? Навіщо тобі це?
— Ну, точніше, про твою обручку, — уточнив він, нарешті піднявши на мене свій погляд. — Про ту, яку я подарував тобі на наше весілля, пам’ятаєш? Я б хотів, щоб ти знайшла її й віддала мені назад.
Мої брови здивовано поповзли вгору, я була просто приголомшена його нахабством.
— Справді? — видавила я з себе, намагаючись приховати своє обурення. — А з якої ж це раптом причини?
Сергій знизав плечима, а потім насупився, його обличчя стало неприємним.
— Я збираюся одружитися, — заявив він, наче повідомляв про щось цілком буденне. — І, звичайно ж, нам із Кариною потрібні обручки, щоб скріпити наш союз. Я (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ж заплатив за наші обручки, коли ми одружувалися, тому, думаю, маю повне право забрати свою обручку назад! Вона мені потрібна для весілля.
Мені здалося, що я оглухла від його нахабства.
Я здивовано подивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Переді мною стояв чоловік, якого я колись кохала, якому віддала найкращі роки свого життя!
І він збирається заощадити на золотій обручці для своєї нової нареченої за мій рахунок! Мені стало неймовірно смішно від цієї абсурдної ситуації.
Я сміялася так голосно, що в мене аж живіт розболівся, а з очей потекли сльози від цього нестримного сміху.
Нарешті я витерла їх тильною стороною долоні й глянула на його обличчя, тепер спотворене подивом і люттю.
Я згадала, що, виходячи з РАЦСу після офіційного розлучення, я зняла свою обручку й машинально сунула її до кишені пальта.
Здається, вона все ще була там. Я опустила руку в кишеню й одразу ж намацала її там. От і чудово!
Я дістала обручку й помахала нею прямо перед його носом.
— Ну, дивись, яка вдача, — саркастично сказала я, ледь стримуючи сміх. — Вона якраз у мене з собою. Ну, якщо вона тобі така дорога, то будь ласка, бери! Я не буду стояти на твоєму шляху до щастя.
Я розмахнулася й кинула обручку прямо у ставок, намагаючись закинути її якомога далі, щоб вона ніколи більше не потрапила йому до рук.
Я не стала чекати, яке рішення прийме мій колишній чоловік: чи буде він, лаючись собі під ніс, лізти у холодну воду на пошуки потонулої обручки, чи просто розвернеться й піде геть, залишивши мене на березі з моїм полегшенням.
Я навіть проігнорувала його крики про те, з якою божевільною жінкою він колись зв’язався, його слова вже не мали для мене жодного значення.
Насправді вся ця абсурдна ситуація здалася мені досить кумедною. Коли я пізніше розповіла про це Кирилові, ми обоє довго сміялися, аж до сліз.
Ми поки що не плануємо весілля, хоча в мене є певне передчуття, що Кирило хотів би зробити мені пропозицію руки й серця.
Якщо він наважиться на цей важливий крок, я, напевно, погоджуся — а чому б і ні
Тим більше, що мої батьки теж дуже люблять Кирила, і мама все ще сподівається, що її донька подарує їй онуків.
Однак на даний момент я цілком задоволена тим, що маю, і ні на що не скаржуся, моє серце нарешті знайшло спокій і тепло.
