— Ягоди їдять залюбки, картопельку молоду теж полюбляють, а от самим ручками щось зробити — Боже збав! — Ми ж люди міські, — закочує очі невістка, коли мова заходить про город. — Ми просто тимчасово на природі живемо

Літній вечір дихав приємною прохолодою, Надія Григорівна втомлено опустилася на стілець у кухні своєї київської квартири. На столі духмянів трав’яний чай із м’ятою, а навпроти сиділа давня подруга Люда.

— Ти уявляєш, Людочко, дев’ятий рік… Дев’ятий рік вони на моїй дачі «тимчасово» перебиваються! — Надія Григорівна скрушно похитала головою.

— Мені ж до пенсії рукою подати, а вони на своє житло так і не назбирали. І не назбирають! Бо всі гроші, як пісок крізь пальці, йдуть на якісь цяцьки та відверті дурниці!

— Ой, Надю, та зроби ти простіше! Продай ту дачу, і ділу кінець! — відмахнулася подруга, сьорбаючи гарячий напій. — Дай оголошення, а своїм прямо скажи: так і так, діточки, хата йде з молотка, шукайте собі власний куток.

— У тому ж то й біда, Людо… — тяжко зітхнула жінка. — Якщо продам, мій Максим одразу в мій бік голодними очима дивитиметься. Мовляв, мамо, дай грошей на перший внесок. А я так не хочу. У мене ж іще донька Оленка є. Якщо вже ділити ті гроші, то порівну, бо інакше образ довіку не обберешся.

Та й, по правді кажучи, не думала я її продавати. Батьківська хата все-таки, там кожен кущик рідний.

Пенсія ж у мене не міністерська буде — кіт наплакав. Тож я планувала ту дачу на літо дачникам здавати, коли вже здоров’я не стане сапати ті грядки. Була б яка-не-яка копійчина до хліба.

Там же до Києва електричкою якихось пів години, до метро рукою подати, магазини, аптеки — все поруч.

— От-от! Син із невісткою на всьому готовому живуть, а ти, як бджілка, туди мотаєшся поливати й полоти. Розбалувала ти їх, Надю. Скажи прямо, словами через рот: ваше проживання тут мені більше не вигідне. Все, крапка! — рішуче знизала плечима Люда.

— Нема чого жаліти. Онучку шкода? У малої є здорові батьки, от хай вони своїми головами й думають.

Надії Григорівні п’ятдесят сім, вона вдова. Має двокімнатну квартиру в спальному районі столиці та ту саму дачу — колишню батьківську хату під Макаровом.

Із покійним чоловіком виростили двох дітей: синові Максиму зараз тридцять п’ять, доньці Оленці — тридцять. Обоє вже мають власні сім’ї.

Тільки от Оленка із зятем уже взяли в кредит двокімнатну квартиру, зараз донька при надії, чекають на дитятко.

А син із невісткою Вікою як заїхали «тимчасово» в бабусину хату, так і пустили там коріння. Дев’ятий рік пішов.

Донечка зʼявилася на світ, Міланці вже п’ять рочків, а заощаджень у сім’ї сина як не було, так і не передбачається.

— А все тому, що тринькають вони гроші на всякий непотріб, — бідкається Надія Григорівна. — Я ж не зовсім іще дрімуча бабуся, я бачу, яка білизна в невістки на мотузці сушиться, які мішки з лахами вона на смітник виносить.

Щомісяця, поки гроші до нуля не вигребуть, вона замовляє з інтернет-магазинів усяку дурницю. То якісь формочки модні, то штани, які після першого прання линяють так, що тільки на ганчірки пустити.

А вже які подарунки вони друзям купують — я взагалі мовчу!

Надія Григорівна на дачі буває майже щотижня. У неї там і грядки акуратні, і ягідники: кущі смородини, аґрусу, зелень свіжа, капуста з картопелькою.

Приїжджає полоти, поливати, підживлювати. Місце для неї в просторій хаті є, ніхто невдоволення, звісно, не показує, але й допомагати на городі молодь не поспішає.

— Не скажеш синові газон покосити — не покосить. Не попросиш полити — усе посохне. А про невістку взагалі мовчу, — махає рукою жінка. — Ягоди їдять залюбки, картопельку молоду теж полюбляють, а от самим ручками щось зробити — Боже збав!

— Ми ж люди міські, — закочує очі невістка, коли мова заходить про город. — Ми просто тимчасово на природі живемо.

Від оцих Вікиних примовок Надія Григорівна всередині просто закипає, аж пара з вух іде. Але мовчить, тримається з останніх сил.

Бо дев’ятий рік — це вже ніяке не «тимчасово».

Міланка вже й у садочок місцевий пішла, син із невісткою навіть роботи змінили, щоб ближче з маминої дачі добиратися.

Так, працюють. І заробляють ніби непогано. Принаймні, Оленка із зятем із такими ж доходами спокійно накопичили на перший внесок, виплачують кредит без затримок, ще й відкладають для майбутнього маляти та потихеньку гніздечко облаштовують.

І тільки в сина — вітер у кишенях.

— Мамо, ну як тут відкладеш? — виправдовується Максим. — На бензин стільки йде, на малу, на продукти. А ще ж за газ і світло платити треба!

А Надія Григорівна тільки зуби стискає: ще б пак, не вистачало, щоб вона їм комуналку оплачувала! Просто не треба гроші на вітер пускати.

Остаточно добив жінку подарунок, який син притягнув дружині на день народження пару тижнів тому.

Величезна й страшенно дорога картина, яка тепер красується на стіні дачної вітальні.

— Стін своїх не нажили, зате картина на чужих висить! — обурюється жінка. — Я вже не витримала й натякнула, що наступного року точно на пенсію піду, а грошей із тієї виплати — кіт наплакав. Тому дачу, кажу, буду здавати.

— І що вони? — охає подруга.

— «Мамо, ну тебе ж на роботі ще не женуть, — відмахнувся син. — Усі зараз працюють, поки вже наполегливо на вихід не попросять, бо як вижити на одну пенсію? А здати дачу… Та тобі її так орендарі угроблять, що потім шалені гроші за ремонт віддаш. Та й взагалі, а нам куди?»

— У Міланки тут садочок, де ми ще таке місце знайдемо? — надула губи невістка. — І справді, дачу здасте, а нам куди подітися?

Тут уже Надія Григорівна не стерпіла.

— А нікуди! Точніше, треба було головою думати, а не картини нікому не потрібні купувати та труси по дві тисячі гривень! — випалила вона в очі невістці.

— Ну ви, мамо, й даєте, — уїдливо примружилася Віка. — Навіть труси мої роздивитися встигли!

— А чого там придивлятися? Вони ж на моїй мотузці, прямісінько над моєю грядкою з цибулею теліпаються! — не полізла за словом у кишеню свекруха.

У цю мить із двору забігла онучка, і син одразу почав, як каже Надія Григорівна, зуби замовляти:

— От, Міланочко, краса ж яка! Ти можеш сама на подвір’ї гуляти, свіжим повітрям дихати, правда? А сиділа б зараз у квартирі, у бетонній коробці. Скажи бабусі, що хочеш тут хоча б до школи пожити, а там уже видно буде.

— При дитині я сваритися не стала, — важко зітхає жінка. — Але ж я знаю, що це за «до школи». У селі і школа непогана є. Віддадуть туди малу, а потім співатимуть, що дитині вчителів міняти не можна, стрес, нових друзів шукати…

Одне слово, злюся страшенно. Знаєш, була в лисички хатка крижана, а в зайчика — луб’яна. От я тепер тим безхатьком-зайчиком і стала.

— А Оленка що каже?

— А що вона скаже? Вона дружину свого брата на дух не переносить. Я ще якось лояльно намагалася ставитися, а донька як побачила її, одразу сказала: це бабка-цокотуха з байки, що все літо проспівала. Так воно і є.

І не треба мені казати, що й син мій винен. Так, винен, що жінці в усьому потурає. Але ж у сім’ї багато що від жінки залежить. Як вона налаштує чоловіка, так і житимуть.

А моя невістка сидить рівно в тих своїх дорогих мереживах, на картину милується, дитиною прикривається.

Тож… мабуть, доведеться мені тягнути лямку на роботі, аж поки самі під білі рученьки на ту пенсію не випровадять.

Цей лист-сповідь надіслала до нашої редакції одна з читачок, а ми лише трохи причепурили його, щоб передати всю глибину материнських переживань. Життя часто підкидає нам такі задачки, де любов до дітей стикається з їхньою відвертою байдужістю до нашого майбутнього.

А як би ви вчинили на місці героїні: терпіли б заради онуки чи проявили твердість і вказали молодим на двері?