З зусиллям рвонув на себе ручку дверей – почулося, як вилетів гачок і пролунав приглушений крик. Скрикнув хтось перелякано, і одразу замовк.
Він розраховував на притулок для свого втомленого тіла і змученої душі. Розраховував, що саме тут відпочине, відігріється й обміркує, як жити далі.
Цей будиночок на краю лісу знав давно, ще змалку, коли приїжджав до діда. Це була хата лісника. Але тепер, після скорочення «лісових кадрів», спорожнів будиночок і став майже занедбаним. І тільки років три як мисливці облюбували його під тимчасове житло на період сезону.
А зараз, за його розрахунками, там нікого не повинно бути. Але цей крик зруйнував усі його плани. Він побачив у кутку, де стояло панцирне ліжко зі старою ковдрою, величезні, сповнені жаху, очі. Так, ось саме спочатку очі побачив. І було в них стільки страху й болю… Він відсахнувся, ніби сила цього погляду штовхнула його.
У такі моменти усвідомлення дійсності приходить миттєво. Він бачив перед собою жінку, яка тремтіла від переляку, і водночас її погляд говорив: «Я не винна».
— Ти хто? – запитав він, і вже сам почав вибудовувати версії, як вона тут опинилася. Поява жінки вибила його з колії, він сподівався на інший результат своєї втечі. А тут – стороння, якій зовсім не треба знати, хто він і навіщо тут. Його вже почав дратувати її переляканий погляд і тремтячі руки. – Хто ти? Я питаю: хто тебе послав?
Вона заплакала. – Я… я не винна… я піду, відпустіть мене…
Він узяв табурет, що стояв біля столу, з шумом поставив його на середину кімнати і сів на нього, втомлено знявши кашкет, уже підмочений дощем. – Ну?! Хто така? – він помовчав із хвилину, потім уже, намагаючись бути спокійним, сказав: – Досить тремтіти. Говорити можеш?
Вона кивнула.
— Ще хтось є?
— Ні, – тихо відповіла вона.
— Брешеш! – Рявкнув він. І від його голосу, вона знову скрикнула.
—Я одна, правда, одна, відпустіть мене, будь ласка, я нічого вам не зробила.
— Не зробила, так зробиш, – втомлено сказав він. – Як тут опинилася? – Йому хотілося вірити, що жінка тут одна, і що немає більше свідків. Це було б краще, але все одно не тішило його, адже він розраховував на повну відсутність людей. До найближчого села звідси кілометрів сім… от і незрозуміло, як вона тут опинилася, яким вітром занесло худорляву, великооку особу – на перший погляд, років під сорок, а за її комплекцією – так взагалі підліток.
Помітивши, що прибулець не збирається на неї нападати, обережно відкинула ковдру, під якою намагалася зігрітися, і, натягнувши взуття – щось схоже на стоптані кросівки, потягнулася за курточкою. – Я піду… гаразд? – тихо сказала вона.
— Куди підеш?
— Туди, – вона махнула рукою в бік лісу.
— До звірів у гості? – він усміхнувся. – Село ж в іншій стороні.
Вона знову опустилася на ліжко.
— Хоча, звісно, чого тобі тут робити, йди краще. До річки спустишся і берегом кілометрів п’ять, а там міст буде, ще не зовсім розвалився, а звідти два кілометри до села.
— Ага, добре, – вона, не зводячи з нього очей, хотіла прослизнути повз, але несподівано він схопив її за руку, і вона знову скрикнула.
Не звертаючи уваги на її переляк, тихо, але чітко промовляючи кожне слово, сказав: – Якщо поліцію приведеш, з-під землі дістану. Зрозуміла?
— Зрозуміла. – Голос її в цей час тремтів.
— І ще: хочу знати, як ти тут опинилася? Хто тебе послав?
— Відпустіть, будь ласка, я боюся… – Він відпустив її руку, подивився на неї: – Ну? Я чекаю.
— Я… я випадково… я в село їхала, а потім… заблукала…
Він усміхнувся. – Брешеш нескладно, неможливо тут заблукати…
— Я, правда, заблукала… побігла… потім міст… потім сюди прийшла…
— Звати як?
— Алла.
Він знову усміхнувся. – Зрозуміло. Алла… звідки ти взялася…
— Я, правда, нікому не скажу…
— Скажеш – себе потім звинувачуй. Ніхто не повинен знати, що я був тут…
— Чесне слово, не скажу, я нікого не бачила…
— Ну, ось і добре… а тепер іди. – Він встав, штовхнув долонею двері, і вони відчинилися, заскрипівши.
Жінка, озираючись на нього, вийшла – і також озираючись, спустилася з ґанку, на якому всього три сходинки.
Затинаючись і похитуючись, побрела до річки. Гілки впивалися їй у волосся; її плечі вже намокли від дощу, осіння трава чекала перших морозів і першого снігу.
Він дивився їй услід. Йому здалося, що вона ослабла і йти їй важко.
— Стій! – крикнув він і пішов за нею слідом. Вона зупинилася і стояла так, не ворушачись. Її слухняність навіть здивувала. – Ну, куди ти по дощу? Перечекати треба, перестане дощ, тоді й підеш. – Він узяв її за руку і повів у будиночок. Рука була холодною – він це відчував.
Але співчуття, як і раніше, не було. Навпаки, роздратування, що в будинку є сторонні, так і залишилося в ньому. І те, що він її повернув – це, скоріше за все, турбота не про неї, а про себе – про свою безпеку. Чомусь вирішив, що якийсь час краще потримати її поруч.
— То ти й грубку не топила?
— Ні. Я боялася.
— Чого боялася?
— Ну, дим піде… побачать.
— Ну, піде і що? – Він вийшов, і оглянувши, що там під навісом лежить, знайшов оберемок дров, припасених на сезон.
Розтоплена грубка перетворила будиночок: стало тепліше і світліше.
— Їла щось?
— Ні.
— Скільки ти вже тут?
— Від учорашнього дня.
— Дай вгадаю, як тут опинилася. – Він сів на той самий табурет, а вона так само сиділа на ліжку. – Скоріше за все, поїхала з компанією, ну там, хлопчики, дівчатка, як це зазвичай буває… а може, взагалі тільки хлопчики… ну, а потім розважилися з тобою і кинули… ось тоді ти й натрапила на хатинку.
Вона закрила долонями обличчя, і плечі її затряслися.
— Вгадав?
— Ні.
Він підійшов і сів поруч, вона відсунулася. – Та не лякайся ти так, не потрібна ти мені… мені б самому сховатися…
Вона перестала плакати. – Не було ніякої компанії, – вона подивилася на нього очима, сповненими відчаю. – Скажіть, а ви самі звідки?
— Ні звідки. Тобі не треба знати.
Вона помовчала, немов наважуючись. Так буває: стоїш біля урвища і думаєш: стрибнути у воду, чи ні. І знаходилися відчайдушні сміливці, пірнали, стрибнувши з висоти, а потім пишалися своїм «подвигом». Ось і зараз вона була наче біля обриву: стрибнути чи ні… розповісти, чи ні.
Потім, набравши повітря в легені, видихнула.
— Це що в тебе – гімнастика дихальна чи що?
— Зачекайте, я зараз. – Вона знову подивилася на нього. – Я не знала, що ви прийдете, взагалі не знала, куди я йду. Я просто… втекла…
— Оце так! – Йому стало цікаво. Він одразу порівняв із собою – адже він теж утік. – Від кого втекла?
— Від чоловіка.
Прибулець розчаровано відвернувся. – Ну-уууу, знайома історія… посварилися, образилася…
— Я не лаюся. Це він лає мене, і ще… б’є.
—Ну, поскаржилася б.
— Рідних у мене немає. Ну, таких, щоб близькі рідні – таких уже немає. Решті – навіщо їм моє життя.
— Як же ти допускаєш, щоб тебе лупили?
— Ми добре жили… роки три добре жили, він хоча б руку не піднімав. Ну, а якщо сварив іноді, то це буває у всіх. А потім у нас дитина зʼявилася… але не вижила… лише день прожив мій синок… І все. Чоловік потім змінився… ніби я винна. За кожного скандалу лаяв, потім бити почав…
— А заява?
— Були й заяви. Але я їх забирала потім. Він плакав, обіцяв… та й минуле в нас спільне – наш синок.
— А ще діти?
— А більше не було. – Вона подивилася на його обличчя і помітила, що він слухає її якось спокійно, не засуджуючи. – А можна запитати? Як вас звати?
— Гліб мене звати. Тільки навіщо тобі моє ім’я? Дощ перестане, дорогу покажу і все. Вважай що розійдемося хто куди. А з чоловіком тобі розлучатися треба, а то ж так не набігаєшся…
— Так, треба. Я хочу розлучитися. Але не можу. Сказав, розлучення не дасть і взагалі з дому не випустить. Адже я втекла цього разу. Тут у селі тітка живе – двоюрідна сестра мами. Я тільки приїхала, а мені сказали, що він уже дзвонив, питав про мене. Не знаю, як дізнався, що я в селі. А потім хлопчаки на мотоциклі приїхали, сказали, що його машину в районному центрі бачили, розпитував, як сюди доїхати. Ну, я й вирішила далі сховатися, поки він там шукає. Тітці сказала, що в інший район поїду. Вийшла і його машину побачила, городами втекла. – Вона знову подивилася йому в очі. Погляд її був благальним. – Ви ж йому нічого не скажете?
Він розсміявся. – Кругова порука виходить. Ти мене не видаси, а я тебе. – Встав і підійшов до печі. – Треба поїсти, а то так і ноги протягнемо, ти взагалі, дивлюся, змарніла. – Він дістав крупу, приніс води, поставив варитися. – Нехай мисливці пробачать, якщо провіант їм зменшимо. Адже вони все одно нові продукти завезуть – так зазвичай роблять.
Потім вони сиділи за дерев’яним столом і мовчки їли. Вона обережно, немов боячись, що її за що-небудь покарають. Він – швидко, з апетитом.
— А дощ так і йде, – розчаровано сказала вона.
— Це погано, – відповів він, – мені тут компаньйони взагалі не потрібні.
— Я піду, правда, піду, – пообіцяла вона.
— А якщо на поліцію натрапиш, що скажеш?
— Скажу, що в лісі була і нікого не бачила.
— Ну, так правильно, – погодився він, – тільки все одно ти свідок…
— Ви ж обіцяли, – губи її затремтіли, вона подумала, що цьому незнайомцю її присутність тут абсолютно недоречна. І що він готовий позбутися її.
— Та перестань ти, не злочинець я! – Сказала він у запальності. – І досить скиглити, на нерви діє. – Він відсунув чашку.
Дощ так і продовжував іти, намочивши все довкола, хоча вже стемніло. Вона сіла на ліжко, а він так і залишився за столом, злегка нахилившись і склавши руки замком.
— Сорок років мені, Алло, – тихо сказав він.
І вона здригнулася.
— Ти чого так злякалася? Усе ще боїшся мене?
— Ні, майже не боюся… ім’я своє почула… Алла. Чоловік мене завжди Алкою кличе…
— А-а-а, зрозуміло, не звично стало. Ім’я як ім’я, гарне, до речі, ім’я. Ну, коротше, справа була так. Прийшов я з армії, зібралися ввечері з хлопцями в сусідньому дворі, на гітарі там і все таке… За північ було – додому пішов. А там, біля скверу, хлопці до дівчини пристали. Ну, а я ж – герой. Заступився.
А потім викликали. Спочатку викликали, а потім уже й посадили.
— А та дівчина?
— Вона говорила, що до неї чіплялися, і що я заступився. Але перестарався я. Усі живі, але каліцтво отримав один. Чесно, не хотів і не думав про це, але виходу не було.
— А потім?
— Відсидів. За цей час мати в мене пішла на той світ. Скільки живу, завжди думаю, що якби не в’язниця, здоров’я б матері зберіг. Сестра з братом на той час квартиру розділили, та я й сам, дурень, документи їм підписав, благородний же був. Коротше залишився – ні кола, ні двору. Жив потім з однією. А вона ще з одним жила, тільки я пізніше дізнався. Речі зібрав і пішов. І жодних розборок – учений уже.
Дрова в грубці майже прогоріли, і він встав, щоб підкинути трохи. А вона мовчала, занурившись у його розповідь, і вперше відволіклася від свого важкого становища.
— Загалом, на заробітки їздив два роки, квартиру собі купив, щоб було, де голову прихилити. А взагалі завжди хотів у село переїхати. У мене ж тут, у найближчому селі, люди похилого віку жили – дід із бабою, я маленьким приїжджав до них. Але будинок наш давно продано. А я хотів ділянку взяти й нову побудувати і просто жити. Розумієш? Втомився я. Від обману, від цієї метушні втомився…
— А як же ви тут? – запитала вона, вслухаючись у кожне слово.
— Працював я на заводі металоконструкцій, загалом я зварювальник непоганий, ну і прийшли друзі з бригади якось у гості. Там так вийшло: в одного день народження, а відзначати ніде, у його квартирі – господарі не дозволяють, він орендував її. Ну й завалилися до мене. Не виженеш же.
Загалом увесь вечір весело було, хтось приходив, хтось ішов. І я теж виходив на вулицю… а потім повернувся, а Мишко там – уже готовий. Я спочатку не зрозумів, кинувся до нього, хотів до тями привести, адже майже тверезі всі були. А він… рана на голові.
Алла опустила голову.
— Ти що, знову плачеш?
— Ні, я просто своє згадала, мій теж по голові мене… було таке.
— А твій – просто звір. Ні, не звір, звірі кращі, тварини взагалі бувають такі розуміючі. Нелюдь він у тебе. Коротше, викликали швидку, потім поліцію…. Усіх допитували. Ну, а в мене там скрізь пальчики, я ж там живу. Спочатку підписку про невиїзд дали, а потім випадково вранці у вікно побачив – під’їхали. Відразу зрозумів – за мною. Відчував, що справа до того йде. Згадав я свій перший раз і… не знаю, як так вийшло… пішов я через горище.
— Так ви… – Вона злякано глянула на нього.
— Ні, Алло, не винен я. Сам би хотів дізнатися, хто з Мишком так… І що там узагалі сталося. Але під час слідства зрозумів, що все на мене вказує. Загалом, утік я. Рвонув відразу сюди. На попутках їхав. Знав про цей будиночок, хотів відсидітися тут, а потім далі податися, може й загубився б десь.
Жінка дивилася на нього своїми великими очима і в них тепер уже було співчуття до нього. – Це несправедливо, – прошепотіла вона, – ви ж не винні.
— А ти віриш мені?
— Вірю. Так не повинно бути, вам треба довести, що ви не винні.
Він засміявся. – Один раз уже намагався довести – тоді, після армії одразу. А якщо вже я побував там, то тепер слідство як по маслу піде. Навіщо з’ясовувати, коли стаття вже готова.
— Ні, ні, ні, ні, ви повинні боротися…
— Ну, а чого ж ти не боролася, коли чоловік тебе ображав?
—- Я… я пробувала, але я боюся.
— Гаразд, темно вже, спати пора. Лягай он на ліжку, а я тут – на лавці ляжу. Вранці дощ у будь-якому разі перестане, проводжу тебе до мосту.
— Добре, – погодилася вона, – ви не думайте, я нікому про вас не скажу.
— Досить «викати», давай уже якось простіше – на «ти» чи що.
***
Уранці було сиро й холодно. Гліб розтопив піч і потім усе поглядав на небо.
— Ну, ось, скоро підемо, – сказала вона. – Гліб, а може тобі не тікати від них, – обережно запитала жінка, – може краще все розповісти…
— Марно, я вже знаю, чим закінчиться. Ти краще себе побережи. Гидко це, коли чоловік на свою жінку руку піднімає. Дівчаток ображати не можна, цього мене ще батьки навчили. Я і за дівчину ту заступився, побачивши, що вони їй уже поділ сукні порвали. – Він зітхнув якось важко. – Так що, Алло, дуже сподіваюся, що залишиш ти його, а краще заяву написати. Покарати треба, щоб зрозумів.
— Боюся я. Адже він чатує мене, я навіть до поліції дійти не встигну.
— Даремно ти в ліс забігла, до людей треба ближче. Загалом, обіцяй, що позбудешся його, напишеш заяву. Чи може ти його кохаєш досі?
—- Ні, ні, давно не люблю. Боюся я, мені здається, він готовий мене знищити…
— Ну, невже нікому заступитися?
— Нікому. Тітка одна живе. Я ось тут сиджу і теж боюся за неї.
— То ти до неї хочеш піти?
—Так. Хочу дізнатися, чи не зробив він чогось…
До обіду прояснилося, і вони вийшли з будиночка.
— Тримайся за мене. Іди за мною, намагайся не відставати і не запинатися.
Вона кивнула і пішла за ним, часто піднімаючи голову, щоб бачити його спину, його потилицю – так їй було спокійніше.
Уже біля самого мосту хотів попрощатися з нею, але помітив її запалі очі та блідість. Та ще цей кашель. – Ти що захворіла?
— Ні, все нормально, ти йди назад, тобі не можна туди, раптом тебе теж шукають.
Він стояв і дивився на неї. Багато років тому він не роздумуючи кинувся дівчині на допомогу. А тут стояв і думав. Бо був зовсім в іншому становищі. Його справді шукають, і цілком можливо, можуть чекати і в райцентрі, і навіть у селі. Вийти до них – підписати собі вирок.
— Ну гаразд, іди – сказав він.
Вона ступила на дерев’яний міст і пішла ним, спотикаючись, здавалося, що в неї немає сил. Він постояв ще з хвилину і раптом кинувся слідом.
— Стій! Разом підемо. Тримайся за мене!
— Куди ти? Тобі ж не можна. Тут недалеко, я дійду.
— Ні вже, відведу до тітки. Раптом на тебе чоловік чекає. Мені вже втрачати нічого, то нехай тоді все разом присудять. – Він подивився на неї. – Та не бійся ти, я його просто попереджу, щоб не торкався до тебе і розлучення дав. Та тобі й так розлучення дадуть, – він показав на її руки, – бачив я твої синці. – І взявши її за руку, повів як дитину. – Не бійся, кажу тобі: не злочинець я.
— А я вірю! Я вірю тобі! Я точно знаю: ти не винен!
— Дякую. Це, знаєш, теж якось гріє душу, коли тобі віра є. А ти ще молода…
— Мені вже тридцять шість…
— Ну і що, у тебе все попереду.
—Давай до села, і ти назад підеш, може, правда, відсидишся і про тебе забудуть.
— Він засміявся. – Наївна ти… дівчинка.
Ось уже й околиця показалася, і попереду сумна картина осені. – Ну, все, я далі одна, я майже не боюся.
А він ішов мовчки і не відпускав її руку. Біля самого будинку не було машини, значить і чоловіка Алли тут не було. В її очах з’явилася надія. – Може він мене не знайшов, – прошепотіла вона, – спасибі тобі…
— Це тобі спасибі, – відповів він і подивився в осіннє небо. – Може, ти й права: не треба мені бігати. Адже я раніше завжди йшов до небезпеки з відкритими очима. Дякую, що повірила. Краще відсидіти…
— Ні, я не хочу! – Закричала вона і схопила його за плечі.
— Ти застудилася, тобі треба одужати, – сказав він, – а я піду до дільничного… де він тут, ще б знати, нехай у місто дзвонить.
***
Слідчий ніяк не міг зрозуміти, що сталося з підозрюваним Глібом Галицьким. Замість того щоб виправдовуватися, захищати себе, він розповідав про якусь Аллу. І все просив захистити жінку від чоловіка.
— Чужа сім’я – самі розберуться, – сказали йому. – Ну, або нехай заяву пише.
Алла написала заяву. Це була вже її третя заява. У поліції її вже знали і запитали навпростець: – Знову заберете?
— Ні, цю заяву не заберу. Допоможіть мені, будь ласка, – попросила вона.
Заяву вона, і справді, не забрала, так і залишивши до суду. Але найбільше вона не за себе переживала, а за випадкового знайомого, який здався їй тоді загнаним звіром. Та й вона тоді такою ж була. Вона оббивала пороги поліції, закликала розібратися і клялася, що Гліб не винен.
— Ви, громадянка Осиченко, вже як на роботу до нас ходите. Сказано вам: розбираються. От якби він не тікав…
— Але він же сам до вас прийшов!
Галицькому довелося провести в камері два місяці. І щодня Алла приходила і стояла біля будівлі поліції. Їй говорили, щоб відійшла, але вона знову поверталася, немов від цього залежала доля Гліба.
А потім його випустили, розібравшись, хто є справжній винуватець загибелі Михайла. Їх залишалося двоє в кімнаті, і битися вони не збиралися, а просто помірялися силою – дуріли, можна сказати. І Вадим випадково штовхнув Михайла, а той упав. Ніхто не думав на Вадима, бо вони були нерозлучними друзями. Але версію цю перевірили. Вийшло, з необережності.
Він вийшов, коли вже лежав сніг. І насамперед вона підбігла до нього й обійняла. – Я знала, я відчувала.
— Мишка шкода, – сказав він, – і Вадима теж шкода. – Він гладив її волосся, відчуваючи запах чужої жінки, яка дивним чином стала йому рідною за ці місяці. – Він тебе знову ображає?
— Ні. Його більше немає в моєму житті. Ми розлучені.
— Я хочу побудувати будинок. Там, у селі. Ти погодишся поїхати зі мною?
— З тобою я погодилася б залишитися навіть у хатинці лісника.
***
— Гліб, досить, відпочинь, обід уже готовий! – Вона стоїть біля літньої кухоньки, а перед нею вже залитий фундамент майбутньої хати, і Гліб, одягнений по-літньому, поправляє колоди.
— Іду, Аллочко! Завтра бригада приїде, допоможуть. І буде в нас із тобою будинок! Наш дім! Чуєш, Алло?!
Вона сміється. І зовсім не схожа на ту перелякану жінку в хатинці лісника. Вона тепер щаслива. І бажана. І красива.
