— Свєтка! Де ти є? Ну, тільки потрап мені! Додому можеш не повертатись! Чула мене? Не пущу!
Маленька дівчинка років п’яти, що забилася в зарості лопухів біля паркану невеличкого сільського будинку, сиділа на прогрітій сонцем землі, закривши вуха долоньками і щось мукала тихенько собі під ніс. Нехай кличе! Світлана не чує!
Якби ще можна було заплющити очі і не бачити ту жінку, що стояла на ганку бабусиного будинку! Але ж не можна! Інакше вона знайде Світлану. Так було.
Тоді Світлана сховалась за будкою Діка і сиділа тихо-тихо, та так, що навіть заснула. А прокинулася від того, що її ляснули важким ляпанцем, а потім так відтягли за вухо, що Світлана боялася потім до нього навіть доторкнутися. Так боліло!
Красива жінка Світлані не мама. Це тітка Настя. Мамина сестра. Світлану вона не любить, тому, що та “гусяча шкіра”. Що це означає, Світлана поки не знає, але здогадується. У Сашка, сусіда, питала. Сашко вже дорослий.
Йому цілих одинадцять років. І знає він куди більше за Свєту. Сашко сказав, що це означає, що Світлана нікому не потрібна. В неї ні батька, ні матері.
Тільки тітка та старенька бабуся. Бабусі не стане, і Світлану доведеться забрати тітці, а та цього зовсім не хоче. В неї своїх дітей вистачає. Так і сказала.
— За що мені таке покарання? Мамо! Чого ти мовчиш! Це все ти! Пестила Наташку, поки вона в подолі не принесла, а тепер, що робити?! У мене квартира не гумова! Живемо там, як оселедці в банці! Я, чоловік, двоє дітей та свекруха! І все це у двох кімнатах! Куди її? Та й навіщо?
— Не можна так, Настю! Вона ж тобі рідна!
— Вона мені ніяка! Я її не просила з’являтися на світ! І Наташка казала, що нічого в неї з цим її коханим не вийде! Права я була?! Звісно! Наташки тепер немає, а цей згинув, як чорт перед ранком!
— Дитина чимось перед тобою винна?
— Та нічим! Обуза… Не можу, я, мам, розумієш? Сил немає! Своїх вистачає. Не напасешся на них! Б’юся-б’юся, намагаючись хоч якусь зайву копійку заробити! То один скло у школі розіб’є, то інша джинси нові просить… А де я їм стільки грошей візьму?! Знайшли мільйонерку! Батько їх і в вус не дме! Зарплату отримає та ходить гоголем!
Я, мовляв, у сім’ю все до копійки! А те, що там і справді копійка, яку й не бачити – то це його не хвилює! Я на двох роботах працюю, а він на одній втомлюється, бідолаха! І робота-то не бий лежачого! Сядуть у гурток і в стелю плюють півдня, доки начальник по шиї не дасть! Тоді підуть, поколупаються небагато. І задоволені! Як жити, мамо?!
— Вибач, доню, що допомогти тобі нічим не можу… А тільки здавати в дитячий будинок дитину при живій рідні – це гріх!
— Гріх цей, мамо, не мій!
— Та хто ж сперечається!
— Не зможу я її полюбити, розумієш ти це чи ні?
— А, і не треба! Головне, щоб у сім’ї жила! Соромно… Ох, Насте… Хіба не ти казала, що легше було б жити, якби тебе любили? От і їй треба, щоби любили… Жива душа…
— Душа … Душу, мамо, байками про любов не нагодуєш, якщо вона жива! Їсти все одно попросить. А де ж взяти? Не скажеш? Та й про любов ти не дуже думай! Минув той час, коли вона мені була потрібна! Виросла дівчинка… Порозумнішала…
Світлана з цієї розмови, яку слухала, забившись під бабусине ліжко, не зрозуміла й половини. Але запам’ятала майже все. Вихователі у дитячому садку завжди хвалили її. Говорили, що пам’ять хороша.
Ось Світлана і намагається. Слухає уважно, а потім може переказати все-все – слово в слово!
— Світлана! Скільки можна звати? Зараз не з’явишся – голодна спати ляжеш! — Тітка Настя знову з’явилася на ганку, але ненадовго.
Бабусі знову було погано і її стогін Світлана чула навіть у своєму укритті, хоча паркан і лопухи були далеко від будинку.
Та й нехай голодна! Зате не бита! Знає Світлана, навіщо вона тітці знадобилася!
Та з ранку наказала Свєті підлогу вимити і сходи на ганку. А Світлана забула. Загралася. Сашко їй свою стару машинку подарував, яка червоненька і без одного колеса. Але Світлана і такій рада! У неї іграшок небагато. Стара лялька Маруська, якій бабуся сукню пошила з носової хустинки, поки що не лежала і не плакала.
І зайчик сіренький з одним оком. Його Світлана найбільше любить. А ще мамині бусики. Гарні! Синенькі! Мамі їх тато подарував. Так бабуся казала.
А ще казала, що вони й копійки не коштують. Та тільки Світлані все одно скільки вони коштують. Вона розкладає нитку з бусинами на сходах ганку, і це в неї і море, і гори, і дракон, як у книжці, яку брати не можна з полиці. Бабуся не дозволяє! Каже, що Світлана її порвати може.
Це прикро! Світлана ніколи книг не рвала! Вони їй подобалися! Навіть ті, що без картинок. Букви вона поки що не всі знає, але три вже вивчила. І коли бачить їх на книжкових рядках, дуже радіє. Якщо їх дізнається, то й інші дізнається також, коли вивчить! Потрібно лише постаратися трішки.
Вечір накриває двір легкою ковдрою душної темряви. Дзвінять над вухом комарі і Світлана зітхає. Іти час. Поїсти, напевно, вже не дадуть, але тітка Настя вже кілька разів пробігла туди-сюди двором, а отже, втомилася. На Світлану в неї вже сил не залишиться. Посвариться трошки і все.
Світлана вилазить зі свого укриття і тупає до ґанку. А там уже сидить на сходах похмура тітка Настя.
— З’явилася? Горе моє… Де ти лазила? Вся замурзана… Іди до хати!
Світлана видихає. Ні, її сьогодні більше не лаятимуть. Навіть дорослі втомлюються від крику. Можна піти до бабусі, притиснутися щокою до її сухої гарячої руки і трохи почекати.
Біль відступить, відпускаючи бабусю на якийсь час, і вона пошкодує Світлану. Це найголовніше за весь день. Легкий дотик, тихий шепіт і слова.
— Люблю тебе, моя маленька! Люблю…
Більше Світлані ніхто таких слів не говорив. Мама не встигла, а тітка Настя, мабуть, і не знала їх. Світлана якось чула, як вона дорікала бабусі в тому, що та «малій» їх каже, а «власній дочці» жодного разу не сказала.
Світлана їй не вірить. Не може бути такого. Просто, дорослі дивні. Погане пам’ятають, а добре забувають чомусь. Світлана навіть запитала якось у тітки Насті, навіщо вона так робить. Це ж як болячку на ранці колупати. Віддереш скоринку, і знову боляче. І так багато разів, поки не заживе зовсім…
Але навіть коли заживе, якщо болячку віддирати весь час, то шрам залишається. Постає питання – навіщо тоді? А тому, що «руки сверблять»! Так бабуся каже, і лає Світлану, коли вона так робить.
Цікаво, а коли не люблять, тоді що болить? Душа? Бабуся казала, що це так. І що ж тоді там так свербить, у цій душі, що хочеться дорослим весь час знову собі боляче робити? Дивно це…
Якби Світлану запитали, вона б сказала дорослим, що зробити треба, щоб усім добре було. Бабусі — сказати тітці Насті: “Я тебе люблю!”, І пошкодувати її, так як Світлану шкодує вечорами. Це так просто! Взяти і пошкодувати!
А тітці Насті… Дозволити бабусі це зробити… Тітка Настя сильна! І дуже розумна! Але Світлані її чомусь шкода… Адже, судячи з того, що тьотя Настя каже, ніхто її не любить… І не любив ніколи. Бреше, звичайно, що зовсім ніхто.
Але й не плакала б вона ночами в подушку, якби любили! Світлана знає. Бо сама плаче… Знає, що коли бабусі не стане, її теж ніхто не любитиме…
Бабуся погладила Світлану по голові, сказала свої слова і відпустила.
— Іди, дитинко! Спати час!
Світлана звикла її слухатися. Вона розвертається і йде, не помічаючи, як бабуся хрестить її в спину, щось шепочучи. Дуже хочеться пити, і Світлана крадеться на кухню, гадаючи, чи є там тітка Настя. Вона там…
— Що ти?
— Водички …
— Багато тобі з тієї водички — бурчить тітка і наливає склянку молока і ставить перед Світланою тарілку з картоплею і великим шматком хліба.
— Їж! Я води нагріла. Маму обмию, а потім тебе. Замурзана яка!
Тітка Настя, проходячи повз Світлану, машинально гладить її по голові, і та раптом робить те, що давно хотіла. Зісковзує з табуретки і обіймає ноги тітки Насті. Вище не дотягнутися.
— Що ти? — Тітка Настя, переполошившись, злякано усуває Світлану від себе. — Що?
— Я тебе любитиму. Якщо ніхто не хоче… Можна?
Запитання залишається без відповіді. Тітка Настя чомусь плаче і тікає з кімнати, відштовхнувши від себе Світлану. Але та чомусь знає – це нічого… не страшно…
Тепер можна спокійно поїсти та випити своє молоко. А тітка Настя поплаче та заспокоїться. Але їй уже буде не так боляче… Сильно не стане легше.
Світлана чомусь це теж знає. Але якщо навіть трішечки стане, це вже добре! Адже Свєтці вистачає тієї хвилини поряд із бабусею ввечері, щоб думати потім не про погане, а про хороше… Може, й у тітки Насті так вийде? Якщо людина про хороше думає, їй завжди стає легше. Навіть якщо його хтось ображає…
Тітка Настя повертається на кухню, наливає в таз теплої води і миє Світлану. Мовчки миє. Не кричить. І мочалкою миє чомусь дивно. Легенько так… Не як завжди.
— Іди! Лягай. Час!
Короткий наказ відданий і Світлана видихає. Можна піти в маленьку кімнату, де стоїть її ліжко, забратися під легке простирадло, сховатися з головою, і поговорити тихо-тихо з мамою. Світлана з нею щовечора розмовляє. Потроху про все.
Бабуся якось сказала, що це добре. Правильно. І мама її чує. Ось Світлана і говорить з нею. Сьогодні, наприклад, треба буде розповісти мамі про тітку Настю.
А ще про те, що завтра вранці Свєтка стане рано і вимиє сходинки на ганку, як її тітка Настя просила. Світлана любить наводити порядок. Просто іноді забуває, що це треба робити.
Але вранці Світлана нічого не встигає зробити. Тому що рано-рано її будить тітка Настя, цілує, що зовсім дивно, і проводить з дому, де вже чекає на Світлану сусідка бабусі.
— Нехай у вас поки що буде. Нема чого тут…
— Попрощатися дозволиш?
— А треба? Поки що не бачила — пам’ятати буде живу. Маленька ж…
— І то правда. Гаразд. Я її погодую, і прийду допомагати.
— Дякую…
А за кілька днів Світлана їде автобусом із тіткою Настею до міста.
До бабусиного будинку вона більше не повернеться. Його продадуть через рік, і тітка Настя скаже Світлані, що вона тепер її дочка. Тепер уже офіційно. Слово це Світлані невідоме, але як звучить — подобається.
А ще їй подобається те, що тітка Настя дозволила забрати із собою в місто старого зайця, якого бабуся подарувала Свєті колись дуже давно. Так давно, що Світлана цього зайця новим зовсім не пам’ятає. Їй здається, що він завжди був одноокий, пошарпаний і з відірваним вухом.
Щоправда, тепер вона вже не відірвана. Тітка Настя пришила його. Хотіла й око пришити, але гудзики не знайшла. Сказала, що потім зробить. Світлані не поспіхом. Можна й зачекати. Адже головне, не це.
Головне те, що щовечора Світлана приходить тепер до тітки Насті і та робить те, що робила колись бабуся. Гладить Світлану по щоці і каже їй слова, які хочеться слухати і слухати… Хоч весь день безперервно!
— Я тебе люблю…
Коли тітка Настя вперше так зробила, наступного ж дня після того, як бабусі не стало, Світлана їй не повірила. І потім не вірила. Довго. Але завжди відповідала:
— І я тебе люблю!
Тепер Світлана вірить. Тому що тітка Настя каже ці слова не лише їй. Але й своїм дітям. І своєму чоловікові. Йому, щоправда, щодня, але все-таки. І той їй також не вірив. Довго. Майже як Світлана.
А тепер – вірить. І відповідає. Тільки не словами. Ще одну роботу знайшов. І Світлану не вигнав. Сказав, що де двоє, там і троє, і нехай Світлана залишається. Тому, йому Світлана ці слова говорить теж. Іноді…
Звичайно, брат і сестра Світлану іноді ображають. Але це не страшно. Страшно, коли нікого немає. Світлана не знає, як це, але здогадується. Тепер вона вже вміє читати.
А в книжках багато чого написано. Їм Світлана вірить. Просто так писати не стануть. Навіщо свій час на дурниці витрачати?
Іноді Світлана згадує бабусин будинок, лопухи біля паркану, великі-великі, як справжні парасольки. Під ними було так тепло, зелено та затишно…
Але тепер туди не можна повернутися… Та й не треба! Бабусі там більше немає … А Світлані і в тітки Насті не погано.
Тільки одного Світлана зрозуміти не може. Навіщо тітка Настя обманювала, коли казала, що їй не треба, щоб її любили?
Це всім треба! Світлана знає.
