Мені 35 років, вся моя історія — це як життя кроїло мене під себе. Я не амбітна взагалі, люблю жити тихо, читати книжки.
Готова їздити відпочивати дешево в хостели і їсти макарони без усього, невибаглива. Не люблю людей, не люблю стосунки з ними.
У дитинстві я багато хворіла, могла за зиму 6 разів перехворіти. Мої амбітні батьки, на жаль, не хотіли цього помічати. Спочатку штовхнули на спортивну гімнастику, але тренер зглянувся з мене і забракував через три місяці.
Потім штовхнули до крутої школи, потім на лінгвістику. Що це за професія така – лінгвістика? Я так і не зрозуміла.
Мати розраховувала, що я вивчу мови та поїду з країни, добре влаштуюсь і перевезу їх теж. Я закінчила університет, бо дуже боялася батьків.
Але жодних кроків щодо імміграції не робила, бо зібрати стільки документів та адаптуватися в чужій країні для мене нереально. Знайшла просту роботу секретарем із мовами. Матері це не сподобалося, і мене виставили з речами, щоб винаймала житло.
За ці 7 років навчилася якось годуватися. Потім криза. Знімне житло подорожчало, із роботою проблеми. Почала працювати більше — крім секретарсько-перекладацької роботи знайшла 2 учнів.
І знову почала страшно хворіти. Дійшла висновку, що багато працювати я не зможу, і треба просто вийти заміж за чоловіка з квартирою. Вийшла. Я дівчина вродлива, проблем знайти чоловіка не було.
З чоловіком жити легше матеріально, але дуже тяжко психологічно. Світлі моменти є, але мені потрібне усамітнення. Чоловіки потребують уваги.
Граю роль гарної дружини. Придбала половину житла, купленого в шлюбі. Чого мені це вартувало окрема тема.
Так минуло ще 7 років. Прийшла ще одна криза, і секретарям-перекладачам стали платити копійки. Стала викладачем, працювати повний день та довелося брати дітей.
Дітей ненавиджу. Багато неадекватних. Приходиш на урок, а вони на голові стоять. Знову граю роль гарного викладача. Виходить.
Але дітей не люблю. Своїх не хочу, ніколи і нізащо. Не розумію, як можна хотіти дітей, поратися з ними, виховувати, давати їм увагу.
З батьками не спілкуюся або вони зі мною. Як це не сумно, чекаю поки їх не стане. Адже після них я успадкую таку суму, яка нарешті дозволить мені жити, а не виживати.
Найсмішніше, що я ніколи не хотіла нічого надзвичайного. Маленьку окрему квартирку, роботу, щоб вистачило на макарони та спокійне життя. Але навіть на цю квартирку виявилося не заробити, якщо у тебе слабке здоров’я. Дякую, що прочитали.