Сергій пішов, нічого не пояснивши. Це третій чоловік, який кидає мене. Ось так, нічого не сказавши. Не поговоривши. Так, чорт забирай, ми ввечері займалися коханням і вранці планували відпустку!
А ввечері повернулася з роботи — ні його, ні речей. Навіть щітку свою забрав. Усе забрав. Мене залишив. У мене навіть сліз не було — порожнеча і здивування. Телефон заблокований. У соцмережах я в чорному списку. Що сталося?
Коли мене кинув Віталік (мій перший чоловік), я, як дурна, чекала його з роботи, чекала біля під’їзду, писала йому листи з проханням пояснити, що сталося? Він сказав, що я буду щаслива, але не з ним.
Більше я нічого не змогла домогтися. Я дуже його кохала. Кохала настільки, що знехтувавши всіма своїми моральними засадами, віддалася йому до весілля.
Я сирота, з дитячого будинку. Всупереч різним чуткам дівчата з дитбудинку не всі гуляють. Багато хто, навпаки, довго не наважується вступити в стосунки. Я з таких.
Ми рік насолоджувалися щастям, збирали на весілля і на шикарний медовий місяць. Жити нам було де (однокімнатну квартиру я отримала від держави). Аж поки одного разу я не залишилася одна у квартирі.
Віталік немов випарувався. Не витримавши моїх переслідувань, він, зрештою, поїхав із міста. Я «виплакала всі очі», моє серце розкришилося, немов засохла булочка, і дурні голуби клювали його, завдаючи нестерпного болю.
– Не може мужик просто так піти! – коментували подруги.
– Значить, накосячила десь! – зі знанням справи констатували їхні чоловіки.
Якщо накосячила, то повинна ж я хоч здогадуватися – де? Усе було чудово!
– Знайшов, мабуть, якусь дівку, — сказала якось тітка Тетяна, прибиральниця в офісі, – а ти голову ламаєш. Плюнь, та, розітри. Значить, не твій мужик.
Але я більше року не могла заспокоїтися, поки не зустріла Гната. Серце тьохнуло. Давно забуті відчуття. У душі роїлися побоювання, тому я тримала Ігоря у «френдзоні», поки він не освідчився мені.
Весілля, медовий місяць на Балі, я – найщасливіша наречена, Гнат – на крилах кохання… А через три місяці чоловік поїхав на свою батьківщину і більше не повернувся. Розлучення оформляв через адвоката. У мене не було навіть можливості поговорити з чоловіком особисто.
І ось тепер Сергій… Зізнаюся, я впала в таку депресію, що навіть думала «заснути назавжди». Хто побував у такій ситуації мене зрозуміє.
Я не ходила на роботу, я не їла і змушувала встати себе з ліжка тільки за потребою, яка за кілька днів і не виникала більше. Я просто тихо згасала. Із цього стану мене вивів неприємний звук – немов хтось шкреб двері.
Сергій повернувся! Звідки сили взялися? Підлетіла до дверей, попутно встигнувши поглянути на себе в дзеркало, жахнулася, але все ж відчинила «ворота» своєму щастю… Але щастя за дверима не виявилося. Порожньо. Нікого.
«Глюки, – гірко усміхнулася я. – Приїхали. Станція кінцева.»
І раптом захотілося чаю. Гарячого. Міцного. Солодкого. І ноги затряслися від слабкості. До горла нудота підкотила. Ледве дійшла до кухні й приготувала чай.
Після другого палючого ковтка по тілу розлилося давно забуте тепло і відчайдушно захотілося жити. Але тіло настільки знесилило, що відмовлялося слухатися.
Тиждень я по краплині «вливала в нього життєві сили», в холодильнику були запаси продуктів. До вихідних я змогла вибратися з квартири, захопивши із собою сміттєвий пакет.
Біля сміттєпроводу до моїх ніг викотилося облізле чудовисько, яке гавкнуло і з надією втупилося на мій пакет.
– Вибач, малюче, але, боюся, у мене там для тебе нічого не знайдеться. Але якщо ти почекаєш, то я куплю тобі сосиску і молока.
Чудовисько моргнуло і покотилося за сміттєпровід. Я зазирнула туди — картонка і дві залізні миски: хтось підгодовував цуценя, щоправда, зараз миски були порожні.
У магазині, підкоряючись пориву, я взяла упаковку собачого корму і нашийник від бліх. Коли повернулася, то Чудовиська (подумки я вже охрестила так цуценя) на місці не виявилося. Зникла і картонка з мисками.
– Гей, ти де?
Тиша.
– Викинула я його, – пролунав голос згори. – Одна гразюка і зараза!
Я мовчки спустилася вниз і обійшла всі околиці, розшукуючи цуценя. Не знайшла. Знову на серці оселилася тяжкість.
Повернулася додому. Апетит, який розгорівся в магазині, пропав. Увімкнула телевізор і почала клацати канали. Сторонній звук.
У двері скреблися! Тепер я точно знала, що це не Сергій. Але такого щастя я не відчувала навіть у день весілля! Чудовисько гавкнуло і вкотилося у квартиру.
– Отже, ти мене врятував, – примовляла я, намилюючи цуценя.
Помите Чудовисько виявилося дорослим собакою, просто маленьким. Ця собака була ще й в положенні. А ветеринар сказала, що це шпіц – породистий собака і, найімовірніше, хазяїн шукає його. Про ніяких розпізнавальних татуювань, щоб упізнати заводчика, на ньому не було.
Тоді я нафотографувала Чудо (тепер я звала її так і вона відгукувалася) і розвісила оголошення. Пошук в інтернеті теж нічого не дав, хоча я облазила всі розплідники і форуми шпіців.
Так Чудо стало моїм. Цуценят я роздала, крім одного, аж надто він до матусі тиснувся і до мене. Життя заіскрилося новими фарбами, але в душі все одно за сімома печатками зберігалося нерозуміння і образа. І я вирішила цього позбутися.
План визрів сам собою. Я склала офіційні листи від імені нотаріуса (зараз можна підробити все) і відправила їх своїм колишнім. У зв’язку з тим, що я сирота, я заповіла все своє добро. Хто ж не клюне на спадщину?
Я занадто їх добре знала. І ось о призначеній годині вони сидять в офісі (орендованого для такого випадку) і чекають на адвоката. І тут зайшла я. Кабінет дбайливо замкнула. Щоб не втекли.
– Я не випущу вас, доки ви не поясните, чому залишили мене, – без привітання сказала я і сіла. – Почнемо з Сергія.
Напевно, зіграв момент несподіванки, а може ще щось, але вони раптом заговорили. Спочатку Сергій, а потім вони почали перебивати одне одного, підтакуючи.
Я спочатку перебувала в тихому шоці, тому що картинка намалювалася така дурна у своїй безглуздості, що я тільки й змогла видихнути:
– Через це ви кинули мене?
– Я не міг більше цього виносити! – занадто емоційно вигукнув Гнат. – Ти постав себе на моє місце!
Справа в наступному. Виявляється, я ночами постійно повторювала одне ім’я. Чоловіче. Не їхнє ім’я. Повторювала його так, немов я займаюся коханням уві сні (саме так вони висловилися). Якийсь Захар.
Найцікавіше, що в мене взагалі не було навіть знайомих із таким ім’ям! І звісно я ні з ким нікому не зраджувала! Дурість яка!
– А поговорити зі мною? – я обвела поглядом усіх трьох.
– Я питав тебе – хто такий Захар? – знизав плечима Віталій. – Ти тільки сміялася…
Абсурдна ситуація, чи не так? Я уві сні щось там говорю і мене до чогось там ревнують, приписують мені зради і кидають мене!
– Я навіть детектива найняв, щоб викрити її, – засміявся Гнат.
Його ця ситуація тішила. Він досить швидко, після того, як утік від мене, знайшов собі розраду і ця розрада вже народила йому двох доньок.
– Ага, я все теж думав – застукаю! – підтримував Гната Сергій.
Він досі «холостякував», змінюючи жінок.
А ось Віталік помітно нервував. Він кусав губу, стискав кулаки, немов заново переживав те, що сталося. За нього мені було найобразливіше. Це мій перший чоловік… І я думала, що він буде єдиним.
– Може, випустиш нас? Чи є ще запитання? – Гнат встав і з хрускотом розім’яв кістки.
– Валіть, – буркнула я, кинувши ключі на стіл.
Сили залишили мене. Жодних відповідей. Тільки ще більше запитань. І злість на «колишніх», що вони своїм тупізмом ледь не угробили мене. Якого дідька вони мовчали?
А як би повела я себе в такій ситуації? Мій чоловік ночами кличе іншу… Маячня… Нервувала б, звісно! Можливо підозрювала б. Не знаю. Нічого не знаю! Знаю тільки одне — це не привід ось так іти!
Вдома Чудо з Чудовиськом із захопленням накинулися на ялинку, яку я притягла. Новий Рік через тиждень, а я навіть будинок не прикрасила. До біса колишніх!
Почну життя з чистого аркуша. Свербить, звісно. Здивування не полишає. Цікаво, а зараз уві сні я кличу невідомого Захара? Сходити до гіпнотизера? Бамс! Одна кулька злетіла з колючої гілки.
– Так ти все переколотиш, – сказала я Чудовьску і подивилася, як захистити ялинку від хуліганських витівок цуценяти.
Вирішила поставити її на стіл. Обережно підняла прикрашену ялинку і рушила до столу. Звісно, саме в такий момент задзвонив телефон.
– Відваліть усі! – проспівала я. – Потім передзвоню.
Запнулася за капці. Мало не впала. Телефон усе розривався. Дивак плутався під ногами, намагаючись стягнути ще кульку. Веселуха!
Потім, коли ялинка була в безпеці, я вирішила випити чарочку початок нового життя. Я, яка зовсім не п’є! А щось міцне тримає на випадок гостей, яких у мене не буває. Дисонанс. Захмеліла. Задрімала. Знову телефон…
– Доброго дня. Я за оголошенням! Вибачте за пізній дзвінок, але ви не відповідали…
– За яким оголошенням?
– Ксюня. У вас моя Ксюня. Собачка. Маленька… Можна я приїду. Подивлюся? Я вже й не сподівався її знайти…
Він щось іще говорив, а в мене серце так бабахало, що я нічого не чула… Віддати Чудо? Нізащо! Як я без неї? І наче відгукнувшись на мої думки, намалювався Чудовисько і вкусив мене за п’яту. Мовляв, ти чого? Я ж із тобою залишуся!
Господар Чуда приїхав за годину. Дохнув на нас морозом і щастям. Я сором’язливо мовчала, ховаючи аромат алкоголю.
– Ксюня! – бухнувся він на коліна й уткнувся носом у пухнасту шерсть. – Дуринда, опудало, чудовисько, – шепотів він. – Дякую, дякую вам! – він піднявся з колін, притискаючи до себе мою Чуду, і глянув повними сліз очима. – Вісім місяців! Думав вона вже… Ніколи…
– Цуценя не віддам, – насупилася я.
Чесно кажучи, я взагалі не хотіла про нього говорити і боягузливо замкнула його у ванній, звідки зараз лунало жалібне повискування.
– Якого цуценя? — округлив очі чоловік. – Нагуляла? – суворо глянув він на Ксюню.
Та скромно потупила очі. Жінка. Ялинки-палиці.
– Так, звісно, можете залишити, – усміхнувся чоловік. – Тільки…
Я вже подумки прикинула скільки в мене є грошей.
– Тільки можна я на нього подивлюся. Цікаво просто, – зніяковіло посміхнувся він. – Ксюня дівчинка була… Ніби як онуки…
– О-о-о-о, – вирвалося в мене разом із парами коньяку.
– Так можна? – він злегка поморщився від мого «вихлопу» і додав: – У будь-якому разі я вам маю якось компенсувати за те, що утримували мою Ксюню.
– Зовсім збожеволіли? – поморщилася вже я, тільки від його слів і зовсім несподівано для себе запропонувала: – Не хочете чарочку? – і на своє виправдання додала: – Новий Рік на носі.
І відчула себе пиячкою.
– А чому б і ні? – посміхнувся господар Ксюні і почав знімати черевики.
Далі було все якось зовсім по-діловому – ми пройшли на кухню, він, не спускаючи Ксюні з рук, сів за стіл. Я швидко порізала лимон і сир, поставила чарки і половину пляшки.
Водночас якось ніяково виправдалася, що в мене стресова ситуація, а він діловито кивнув, мовляв, буває. А потім ми мовчки випили і схопилися за одну часточку лимона.
– Захар, — раптом представився він…
