Я живу всього за кілька зупинок метро від них. Здавалося б, рукою подати — якихось двадцять хвилин, і ти на порозі квартири, де минуло дитинство. Але в тому домі я не була жодного разу з дев’ятнадцяти років. Жодного, уявляєш?
А мені ж, слава Богу, вже скоро п’ятдесят…
Василина гірко всміхається і знервовано поправляє комірець теплої кофти. Жінка з красивими, але безмежно втомленими очима, яка давно навчилася ховати свій давній дитячий біль за маскою байдужості.
— Просто в голові не вкладається! — щиро дивується подруга.
— А з матір’ю ти хоч якось підтримуєш зв’язок?
— Спілкуюся… Але зараз здебільшого тільки по телефону. Та й це почалося далеко не одразу. Я роками не могла змусити себе розмовляти з нею. Не могла пробачити, що вона колись обрала «штани», а не рідну дитину.
Лише коли в мене самої з’явилася донечка, коли ми з чоловіком купили власну квартиру — от тоді крига трохи скресла. Але я відрізала одразу: хочеш бачити мене і внучку — приїжджай до нас сама. Моєї ноги в тій квартирі ніколи не буде.
А її чоловіка я й близько бачити не бажаю.
— А тепер, кажеш, він зліг?
— Зліг, — глухо, мов луна, відгукується Василина.
— Тільки для мене це нічогісінько не змінює. Плівку життя назад не відмотаєш. Якби захворіла мама — це зовсім інша розмова. А про нього… я навіть чути не хочу.
***
Тато Василини пішов у засвіти, коли дівчинці не виповнилося й шести років. Невдовзі від страшного горя згасла й бабуся по татовій лінії. Маминих батьків на той час теж уже не було серед живих.
Жили вони у їхній квартирі: тато, мама і маленька Василинка, як лагідно називав її батько. А потім сталася раптова, страшна і дуже швидкоплинна хвороба тата. Василина тоді мало що розуміла. Як це — помер? Куди подівся?
Що значить «його більше ніде немає»? Зрештою, про дитинство з рідним батьком у неї лишилися тільки світлі, теплі, але дуже розмиті спогади. Бо потім усе життя перевернулося догори дриґом.
Коли Василині виповнилося десять, мама знову вийшла заміж. Зараз, з висоти своїх років, жінка чудово розуміє: мама просто хотіла звичайного жіночого щастя, надіялася, що вдвох буде легше ставити дитину на ноги.
Але легше не стало. Може, мамі й перепало того омріяного щастя, а от життя дівчинки перетворилося на справжнє випробування.
Вітчим чомусь не міг мати своїх дітей, але й чужу дитину не прийняв і не полюбив. Ні він, ні його вічно невдоволена сестра, ні його матір.
Усі вони дивилися на Василину як на зайвий тягар, ледь не з відразою. Але найболючіше було інше — мама ніколи за неї не заступалася. Жодного разу.
— Вона просто стелилася перед новим чоловіком, перед зовицею і свекрухою, — сумно згадує Василина.
— Буквально на задніх лапках скакала, так хотіла їм догодити, стати «своєю». А мені відвели роль тіні: будь тихою, непомітною, покірною і «корисною», як любив повторювати вітчим.
Та хоч би як я старалася тулитися по кутках і не відсвічувати — я все одно всім муляла очі.
— Знову вона взуття поставила не так! — вітчим ніколи не кричав на саму дівчинку, він вичитував матір.
— Що за безруке створіння! Ніякої користі в хаті, одні збитки. Хай іде і перемиває свої черевики, а заразом і всі, що там стоять, та хай розставить як треба!
— Іди, Василинко, зроби по-людськи. Ти вже велика дівчинка, скільки можна тебе вчити й повторювати одне й те саме! — роздратовано кидала доньці мати.
— Не зли батька, він втомився, він з роботи прийшов!
Або ще таке:
— Знову вона всі шоколадні цукерки з вази вижерла, а самі карамельки лишила! Вона що, одна тут живе? Ніякого розуміння в дитини. Заборони їй узагалі до тої вази торкатися!
— Василино, це що таке? Все, тиждень на вулицю не вийдеш, і ніякого солодкого до кінця навчального року! — слухняно карала мама.
— Знаєш, він навіть на ім’я мене не називав, — усміхається краєчками губ жінка.
— Говорив про мене в третій особі, ніби мене взагалі в кімнаті нема. А матір лише підтакувала та покарання роздавала. І не причепишся ж — він мене не бив, пальцем не чіпав, навіть прямим текстом не ображав.
Він просто методично гнобив, принижував і виживав мене з рідного дому.
І таки вижив. Після дев’ятого класу Василина зібрала свої нехитрі пожитки й поїхала вчитися до коледжу.
З Києва аж у Житомир — аби тільки гуртожиток дали. Бо вітчим якось заявив, що годі «їй» штани за шкільною партою протирати, Грушевським «вона» не стане, пора здобувати професію і самій на хліб заробляти.
Мама, як завжди, мовчки проковтнула і погодилася. От тільки донька спеціально обрала не столичний заклад, а якнайдалі від того дому. Мама іноді, не щомісяця, переказувала їй якісь копійки — Василина підозрює, що крадькома від чоловіка.
Решту своїх дитячих речей дівчина забрала аж у дев’ятнадцять, коли влаштувалася на роботу і вибила собі кімнатку в напіврозваленому робочому гуртожитку. Там й заміж вийшла. Але все таки повернулася до Києва вже з чоловіком.
Спочатку знімали з чоловіком куток у столиці, потім зціпили зуби, заробили на квартиру, машину… Словом, зараз родина живе в достатку і ніхто не бідує.
Доньці Василини вже двадцять п’ять. Вона одружена, живе окремо — батьки допомогли придбати житло. А нещодавно зізналася, що скоро в їхній родині з’явиться дитинка — Василина стане бабусею!
Загалом їхній матеріальний стан значно вищий за середній.
Є дача — колишній будинок батьків чоловіка. Вони можуть дозволити собі подорожувати, купують новіші автівки. Квартира, щоправда, двокімнатна, але нащо їм більше — удвох же залишилися.
— Ти не повіриш, але моя донька жодного разу не була у квартирі своєї бабусі, — каже жінка.
— Я таємниць із цього не робила, розказала все як є — чому з мамою в нас стосунки прохолодні. Навіщо брехати? Мама ж і досі продовжує стрибати навколо свого чоловіка.
Так, до внучки вона приходила, з цікавістю розпитувала про неї, але… мабуть, вітчим просто забороняв їй сидіти з малою. Тож помагала нам свекруха — на літо забирала дитину до себе на дачу.
Майже рік тому вітчим, якому вже перевалило за вісімдесят, зліг.
Стався інсульт, після якого чоловік так і не оговтався. Василина впевнена, що він міг би стати на ноги, але спочатку, як то кажуть, «залежався», не захотів напружуватися, а тепер піднятися справді важко.
І ось майже весь цей рік мама обриває телефон Василини, благаючи про допомогу.
— Хоч би приїхали коли-небудь! Я ж його самого ні на хвилину залишити не можу. Навіть в аптеку вибігти страшно — почне кричати, що мене немає. Хоч би пару годин посиділа з ним, він же тобі не чужий, він же тебе ростив… — плаче в слухавку мати.
— А я вважаю, — вперто карбує кожне слово Василина, — що він мені чужіший за чужих! Не можеш залишити? Кричатиме? То хай кричить. Зрештою, зараз є доставка продуктів, є соціальні служби, є в нього рідна сестра з племінниками.
А я заради цього мужика — пальцем об палець не вдарю. Я не ти, мамо. Я перед ним стелитися не буду. І повір, я пам’ятаю все, і його хвороба не дає йому права на інше ставлення з мого боку.
— Лікар каже, що можна спробувати різні процедури, масажі, ліки хороші є. Але ж його треба туди возити, та й препарати скажені гроші коштують… Де ж мені їх узяти! — жалілася матір вже не вперше.
Василина лише холодно відказувала «угу» і клала слухавку.
Та нещодавно мама не витримала. Покинула чоловіка самого, примчала до доньки і просто розридалася на порозі:
— Допоможи! У вас же є гроші! Не хочеш грошима — то хоч фізично поможіть! Повозити б його треба, мені ж самій його тягати сил нема!
— Мамо, — крижаним тоном відрізала Василина.
— Я ніколи і нічим не допомагатиму твоєму чоловікові. Я все дуже добре пам’ятаю. Я була для нього пустим місцем і зайвим тягарем. Коли я в коледжі вчилася, я ночами заснути не могла — голодна була! І в тоненьких осінніх чобітках по заметах бігала. Тоді йому було байдуже. А тепер він — пусте місце для мене.
— Але ж ти не йому, ти МЕНІ допоможи! Я ж твоя мати! Так, може, я десь була неправа, та якщо зможеш — проживи інакше, а мені поможи! — в розпачі кричала жінка.
Але Василина знову сказала тверде «ні». Бо, хоч як крути, це не допомога матері. Це допомога людині, на яку рідна мати колись проміняла її, свою єдину дитину.
****
Цей щемливий лист-сповідь наша редакція отримала від постійної читачки, і ми лише делікатно підготували його до публікації.
Часом минуле залишає такі глибокі рубці на душі, що їх не здатні загоїти ні плин років, ні безпорадність кривдника на схилі літ.
Звісно, пробачити — це завжди великий крок до зцілення, та чи маємо ми право засуджувати людину, яка не знайшла в собі сил переступити через зраджене дитинство?
