Здається, ще вчора Петро був справжнім господарем: руки золоті, хата повна чаша, діти доглянуті. А сьогодні… сьогодні це просто Степанович. Змарнілий, зарослий, із вічним туманом в очах, для якого головна турбота — де б його перехопити сто грамів до обіду.
— От був же ти нормальним чоловіком замолоду! І на що тепер перетворився? Шостий десяток розміняв, час би вже за розум взятися, а не в бур’янах з пляшкою та своїми дурними книжками валятися!
Сусідка, Зоя Іванівна, звично розпинала Петра Степановича через тин. Той лише ліниво відмахувався: дістали вже ці праведники. Всі ж такі розумні, всі знають, як жити треба. Краще б на похмілля позичили.
— І чого ти, Іванівно, розходилася з самого ранку? — хрипло озвався він, примружившись від сонця.
— Дай краще двісті гривень у борг. Шура з получки віддасть, слово честі.
— Я тобі зараз лопатою по горбу дам, а не двісті гривень! — скипіла Зоя.
Вона з такою силою жбурнула через паркан старий гумовий чобіт свого чоловіка, що той ледь не збив Степановичу кашкета.
— Що ти за мужик такий безтолковий?! Жінка на двох роботах жили рве, а він на сонечку пузо гріє!
Петро покрутив у руках забрьоханий чобіт, прицмокнув і гукнув сусідці, яка вже знову гнула спину над своїми грядками:
— А чобіт безплатно не віддам! Я його не просив, сама на моє подвір’я закинула. Схочеш забрати — неси двісті гривень!
— Трохи подумав і лукаво додав:
— Ні, триста! Відсотки ростимуть щогодини. Я тобі не «ПриватБанк», ставки занижувати не збираюся!
Зоя Іванівна спересердя плюнула і взялася сапати далі. Тратити нерви на цього ледаря не було жодного сенсу. Він і сам байдикував, і інших чоловіків у кутку підбивав на дурниці.
А колись же, і правда, був непоганий чоловік. Одружилися з Олександрою, з’явилися діточки, хату добротну звели. Жив не гірше за інших.
Аж поки одного разу не потрапила йому до рук якась мудрована книжка з філософії. Він із тих друкованих сторінок мало що зрозумів, але в голові міцно засіла думка про «марність буття» та про те, що світ — недосконалий.
І так ці роздуми почали йому муляти, що возити молоко з ферми на молокозавод стало якось… дріб’язково, чи що.
Вирішив він думати про високе і про сенс життя.
Звільнився з роботи, осів удома. А щоб думка летіла легше й вільніше, почав допомагати мозку оковитою. То в крамниці на хрестик візьме, то в родичів вициганить.
Затягнувся той процес мислення на роки.
Роботящі руки геть забули, як тримати молоток чи вила. Пам’ять зберегла лише найпростіші рефлекси: тримати ложку, чарку та скрутку.
У селі вже й забули, яким він був колись. Позаочі прозвали Неробою. При зустрічі хитали головами, докоряли за лінощі й відверто сміялися з його спроб поговорити «за життя».
У нашому селі якось не прийнято шукати той сенс життя — він тут простий: вижити, поставити дітей на ноги, обробити землю.
Тому від доморощеного філософа всі відмахувалися, радили йти працювати і не морочити людям голову своїм неробством.
Але Степанович не здавався. Вперто шукав відповідь: для чого він топче ряст, прокидається вранці і п’є каву.
Звісно, якщо Шура ту каву купить і на поличку поставить.
А як забуде — то й чайком перебивався, або, на лихий кінець, просто водою з криниці.
Та філософські думки йшли туго. Особливо в такі от чорні дні, коли не вдавалося роздобути «пального» для душі й тіла.
День не задався з самого ранку: Зоя чоботом кинула, сусід праворуч навіть не привітався (бо Степанович йому ще минулий борг не повернув). Іти в сільський магазин просити «сто грамів» — марна справа. Дружина ще вчора попередила продавчиню, що копійки більше за нього не віддасть. Тож і там йому показали дулю з маком.
— Паркан хилиться, дах тече, а ти все тиняєшся як неприкаяний! — звично завелася Шура, коли він приплентався до неї на роботу в дитсадок, сподіваючись випросити хоч якусь копійчину.
— Іди, наведи лад на подвір’ї, скоро гості приїдуть!
— Які ще гості? — невдоволено буркнув Степанович.
— Тільки їх нам не вистачало. Самим їсти нічого, на самій картоплі сидимо.
— Якщо не будеш помагати на городі, то наступного року й картоплі не посаджу! — відрізала Шура і виштовхала чоловіка за двері.
Дитячий садок — не те місце, де можуть розгулювати всякі вільнодумці з перегаром від учорашньої буряківки дядька Льоні.
Це ж Льоня, добра душа, поділився останнім, бо нібито розумів його душевні муки і підтримував у скрутну хвилину.
Льоні теж не було чого робити — жив бобилем у своїй хаті-розвалюсі, з двору виходив хіба за пенсією. Гроші розліталися швидко, доводилося іноді підробляти: кому дров нарубати за ту ж таки пляшку, кому гній відкинути.
— Та хто там їде в ті гості? — Степанович вчепився за одвірок, усе ще сподіваючись розжалобити жінку на сотню.
— Кому вдома не сидиться?
— Сергій дітей привезе на канікули! — обличчя дружини раптом засяяло так, що навіть зморшки навколо очей кудись розбіглися. Вона ніби помолодшала років на двадцять.
— З якого це дива таке щастя? — насупився Степанович, але, як не дивно, десь глибоко в грудях розлилося несподіване, давно забуте тепло.
— Чого це раптом надумали?
— Сина переводять до нас в область! Хоче осісти остаточно. Квартиру там продають, а в нашому районному центрі великий дім купують. Дітей же тепер троє, мотатися по світах не виходить, от і вирішили…
Син Сергій був їхньою гордістю. До своїх тридцяти з гаком він досяг чималого: вивчився сам, без блатів, стрімко пішов угору по службі.
Поїздив по країні, і навіть по закордону — набирався досвіду, а останні п’ять років керував великим підприємством десь далеко, на іншому кінці країни.
— Нарешті переїжджають ближче до нас, хоч бачитися будемо частіше! — Шура від тої радості навіть забула, що гнівається на чоловіка, інстинктивно полізла в кишеню халата і витягла дві зім’яті сотки.
— На ось, купи в магазині цукру та хліба.
Але вчасно схаменулася і сховала гроші назад.
Попереду були чималі клопоти, треба було економити. А цукор вона й сама купить, як ітиме додому.
Степанович брів додому тверезий і похмурий. Мимоволі потер колюче, поросле сивиною підборіддя. Треба б поголитися.
Якось соромно перед сином у такому вигляді стати. І на подвір’ї трохи прибрати, прибити ту нещасну дошку на воротях, підлатати те, що розвалювалося всі ці роки.
Сергій же зовсім не був у курсі батькових душевних терзань та пошуків сенсу життя. Усі ці філософські запої почалися, коли син уже поїхав з дому.
А як перебралися вони туди, десь на Франківщину, то Сергій більше й не приїжджав.
Тож молодших онуків дід із бабою навіть в очі не бачили.
Син із дітлахами приїхав за два дні. Серйозний такий, статечний чоловік, справжнісінький начальник — Степанович аж знітився трохи.
Але Сергій поводився просто, щиро радів зустрічі, розказував, як він щасливий нарешті бути ближче до рідних. Мати з батьком лише кивали, не зводячи закоханих очей зі старшенького, милуючись його поставою.
«Добре, що хоч паркан встиг підперти», — думав Степанович, обережно пригублюючи дорогий коньяк із маленької чарки і кривлячись від незвичного смаку твердого сиру.
«Погано тільки, що тепер доведеться на річці з вудкою ховатися від цих шибеників», — продовжив він свої роздуми, скоса позираючи на трьох онуків, які явно готувалися перевернути його спокійне життя догори дригом.
Старша, Іринка, за ті п’ять років добряче витягнулася і стала схожа на кумедне, але дуже серйозне совеня в окулярах. Уся в тата й маму.
До речі, невістка теж була жінкою цілеспрямованою — попри трьох дітей, обіймала серйозну посаду на тому ж підприємстві, що й чоловік.
А от молодші, Михайлик та Марійка, постали перед бабусею з дідусем уперше. І одразу стали найбільшою втіхою для Шури і справжнім головним болем для Степановича. Надто вже галасливі.
Коли двійнята тільки з’явилися на світ, Степанович із дружиною так і не змогли поїхати до них у гості.
Сергій як тільки не просив: і квитки на потяг купував, і обіцяв зустріти ледь не з оркестром — усе марно. У Степановича саме тоді був пік самокопання та пошуку тих самих «крупинок сенсу буття».
Ну не міг він у такий важливий момент покинути дім, та й жінку відпустити не міг — хто ж би йому їсти варив? Бо ж навіть філософам, окрім духовної їжі, потрібен гарячий борщ, вареники та шматок хліба, щоб підтримувати тілесну оболонку.
От так і вийшло, що двійнята доросли до п’яти років без люблячих дідуся та бабусі. Тепер вони мали намір надолужити згаяне і заганяти старих до безтями.
Енергії в Михайлика з Марійкою було стільки, що нею можна було освітлювати село: за пів години вони перевернули хату догори дригом, вискочили на двір і з радісним вереском почали ганяти курей.
Сергій побув лише один вечір і поїхав.
Переїзд, облаштування на новому місці — справа клопітка, тому й довелося просити батьків приглянути за дітворою.
Шура спеціально взяла відпустку і з головою поринула в онуків. Але біда підстерегла її вже на другий день, коли вона, щаслива й заклопотана, бігала по двору, рятуючи то курей від двійнят, то двійнят від розлюченого півня.
— Дідусю, там бабуся з ґанку впала! Лежить і стогне!
Степанович саме медитував над поплавком біля річки за городами, коли прибігла перелякана Іринка, розмазуючи по щоках сльози.
Перелом виявився складним. У лікарні Шурі ногу витягнули, підвісили і скрутили якимись страшними медичними залізяками.
Степанович бачив цей жах на власні очі. Але справжнє випробування чекало на нього попереду.
Тепер йому належало якось виживати в одній хаті з двійнятами та Іринкою: годувати їх, прати, пильнувати, щоб чого не накоїли. А ще ж кози, кури, город… Кого там поливати, а кого годувати, він за останні роки геть забув.
— Треба батькові вашому дзвонити, — знайшов «геніальний» вихід Степанович, розгублено притискаючи до себе наляканих Михайлика та Марійку в лікарняному коридорі.
— Хай повертається.
— Тато — дуже зайнята людина, він не може кататися туди-сюди, — Іринка рішуче взяла діда за рукав сорочки і повернула до себе.
— Отже, так. Тепер ти залишився за старшого. Твоє завдання: готуєш сніданок, обід і вечерю. Я тобі підкажу, якщо чогось не знаєш. Слідкуєш за меншими, щоб нікуди не влізли. І тут я теж допоможу порадами, якщо ти раптом забув, як виховувати дітей.
Совеня Іринка була настільки переконливою, що Степановичу захотілося виструнчитися, віддати честь і побігти виконувати наказ.
Але спершу треба було якось дістатися з райцентру додому.
— Зараз я викличу таксі, — дівчинка діловито поклацала в телефоні і потягнула діда за руку.
— Пішли, за п’ять хвилин машина буде біля входу.
Таксі справді підкотило рівно за п’ять хвилин. Дорогою до села Іринка попросила водія зупинитися біля магазину.
— Купимо продукти, щоб ти міг готувати щось просте, — поважно заявила вона, вказуючи маленьким пальчиком на полиці з крупами.
— Каші я й сама зварю, якщо ти будеш зайнятий іншими справами.
— І в кого ж ти така розумна вдалася? — мимоволі вирвалося у Степановича, коли вони вийшли з крамниці, обвішані пакетами, і почимчикували додому, ведучи за руки втомлених малюків.
— Виходить, що в тебе, — спокійно відповіла Іринка, перекладаючи важкий пакет в іншу руку.
— А в кого ж ще?
— Чого це в мене? — остовпів дід. Він так звик до свого сільського прізвиська «Нероба», що вже й забув, що колись був світлою головою.
— Може, в тата свого?
— Звісно, що в тата. Але ж він твій син! Значить, у мені двадцять п’ять відсотків твоєї крові тече. До речі, тато завжди каже, що розумом він вдався в тебе, а працьовитістю — в бабусю. Тому й багато чого досяг у житті.
У Степановича всередині раптом щось тьохкнуло.
Серце стало великим, гарячим і ніби заповнило всі груди. На лобі виступив піт, а по щоках чомусь покотилися сльози. Певно, то конденсат виступив від різкого перепаду температур.
Це ж треба…
Його син, такий поважний, такий успішний чоловік, вважає батька розумним. І пишається ним! Це було настільки несподівано і до болю приємно, що в Степановича аж плечі розправилися, а запалі груди випнулися вперед.
Удома він лише мить постояв у нерішучості, а потім підійшов до плити і налив у каструльку молока. Зрештою, не дурний же він зовсім, щоб тиждень із рідними онуками не протриматися!
Раптом згадалося, як колись і кашки своїм дітям варив, і казки на ніч розказував, і штанці дружині допомагав прати. Просто розпустив себе, коли діти виросли й розлетілися з гнізда.
З дурного розуму в ту філософію вдарився, сенс життя на дні чарки шукав… Добре, що хоч не спився остаточно. Вчасно отямився.
Цілий день дід із онукою крутилися по господарству.
Годували живність, поливали грядки, паралельно виловлюючи двійнят то з калюжі, то з корита для качок, відмиваючи їх і переодягаючи в сухе.
Увечері, насилу вклавши вгамованих Михайлика та Марійку, вони сіли на теплому ґанку. Важко, але щасливо видихнули, дивлячись на зорі в темному оксамитовому небі.
— Ну що, помічнице… День минув, і ми з тобою вистояли. Як ті оловʼяні солдатики, — раптом згадав він казку Ганса Крістіана Андерсена, ту саму, яку колись читав маленькому Сергійкові.
— Я й не сумнівалася, — прихилилася до його плеча онука, поправляючи окуляри, що сповзли на ніс.
— З таким дідусем нічого не страшно.
Боже, як же приємно чоловікові чути, що він надійний і розумний! Навіть якщо це каже маленьке дівча. Степанович обережно, щоб ніхто не бачив, змахнув рукавом сльозу і, щоб не розрюмсатися остаточно, перевів тему:
— Дивись, Іринко, бачиш он ті зорі над головою? Це сузір’я Великої Ведмедиці, — він показав мозолястим пальцем на сім яскравих цяток.
— А є ще Мала Ведмедиця, треба тільки уважніше придивитися.
— Я ж в окулярах, — спокійно зітхнула дівчинка, задираючи голову. — Я їх не бачу. Але ми попросимо тата купити телескоп, знайдемо якусь безіменну зірку і назвемо її твоїм іменем.
— Степанович? — невпевнено перепитав дід, мружачись на небо.
— Якось воно не дуже звучить…
— Не Степанович, а Петро Степанович Бондар! — урочисто проголосила дівчинка і додала:
— Отак звучить дуже навіть солідно!
Дідусь згідно кивнув. І справді, якось несолідно лишатися просто Степановичем, коли маєш усі шанси бути поважною, потрібною людиною.
А сенс життя… Ось він, поруч.
Прихилився гострим худеньким плечем до твого боку, вважає тебе найкращим у світі і готовий назвати твоїм іменем зорю. І не треба шукати того сенсу в чужих мудрих книжках. Там тільки чорні літери в ряд, і більше нічого.
***
Часом ми шукаємо великий сенс буття десь далеко, у філософських роздумах чи на дні склянки, не помічаючи, що він весь цей час терпляче чекає на нас на рідному подвір’ї. Іноді достатньо просто почути, що ти комусь потрібен, аби знову відчути ґрунт під ногами і розправити плечі.
А як вважаєте ви — чи правда, що найважливіші посади в нашому житті не записують у трудову книжку, а називають простими й теплими словами «мама», «тато» чи «дідусь»?
