І опинилася я в 4-х стінах, – розводить руками жінка, – нудно та тихо. Чи живу, чи ні. Будинок – повна чаша чи клітка? Спілкування лише з мамою чи на форумах, доки чоловіка немає. Усіх подруг віднадив. Ні, він їм і поганого слова не говорив, але хто приходитиме до будинку, де висить важка мовчанка такого зануди

— Мені тоді здавалося, – зізнається Юлія, – що Єгор вигідно відрізняється і від усіх моїх шанувальників, і від хлопців, які просто вважалися в друзях та знайомих: діловий, господарський, з руками.

— Цікавий він у тебе, – говорили подруги, – галасливих компаній не любить. Домосід. Не витягти Єгора ні на вечірку, ні на пікнік. І слова зайвого не витягнеш.

— А мені здавалося, – каже Юля, – що саме таким і має бути чоловік: небагатослівним, домашнім.

— Зате господарський, – хвалила свого сина майбутня свекруха Юлі.

— Ой, доню, – радила мама, – не чоловік, а скарб! Для нього родина буде головною у житті. А веселого й балакучого згадай, чи багато він тобі щастя приніс?

Це було правдою. Юля з 22-х до 26-ти років була у хворобливих стосунках з іншим. Діма був душею компанії, веселун, любитель поговорити. Відносини розвивалися мляво: заміж не кликав, подарунків не дарував, руку не подасть з автобуса, двері попереду не відчинять. Зате на вечірках – король! Усі дівчатка заздрять, очей не зводять.

— І мене вмів розсмішити, розбурхати, – згадує Юля, – правда, коли в нього самого був гарний настрій.

А коли Діма мав настрій інший, то Юля могла вислухати і звинувачення у всіх гріхах, і критику, і претензії. Діма міг пропадати і не дзвонити тижнями.

— Закінчилося все передбачувано, – сумно усміхається жінка, – найкраща подруга відбила у мене короля вечірок.

— На краще, – винесла вердикт мама, – шукай іншого. Для життя.

Юля відходила від хворих стосунків два роки. А потім зустріла Єгора. Для життя, як вважали всі довкола і сама дівчина, він пасував ідеально. Старший за обраницю на 5 років, свою квартиру, машину.

— Піклувався, – визнає Юля, – не пропадав, оточував увагою, через 8 місяців зробив пропозицію. Чи любила я чоловіка? Кохала. І зараз люблю. Просто життя нема.

Прожило подружжя 5 років. Зараз Юля у декреті з 2-річною донькою.

— Сірі дні, – жахається вона, – чоловік з роботи прийде, поїсть, потім з донькою повозиться, потім на диван до телека. Всі. Ми навіть не говоримо – нема про що. Машина є, а нікуди не їздимо – нема до кого. У гості їздити Єгор не любить, у себе приймати – не любить. Компанії? Вечірки? Ні не потрібно. А я задихаюсь.

— Ну адже раніше теми знаходилися, – намагається обдурити дочку мама Юлі, – не хочеш же ти сказати, що Єгор змінився?

— А він не змінився, – вважає Юля, – просто раніше, коли зустрічалися, йшов процес впізнавання, а зараз усе знайоме. Нічого нового. Ні хобі в нього, ні захоплень. Про дочку поговорити? Поговорили. І що? Він навіть книжок не читає.

Сама Юля, навіть будучи в декреті, намагається і підробити на віддаленні, і книгу почитати. А от із хобі важче. Спробувала було повернутися після появи дитини у секцію йоги, тож чоловік заперечив.

— А з донькою хто сидітиме? Мама твоя? Що за потреба кидати дитину заради того, щоб ноги бити?

— І опинилася я в 4-х стінах, – розводить руками жінка, – нудно та тихо. Чи живу, чи ні. Будинок – повна чаша чи клітка? Спілкування лише з мамою чи на форумах, доки чоловіка немає. Усіх подруг віднадив. Ні, він їм і поганого слова не говорив, але хто приходитиме до будинку, де висить важка мовчанка такого зануди?

— Ось підеш на роботу – стане легше, – намагаються підтримати Юлю на жіночому форумі, – у декреті завжди – такі сірі дні. Вийдеш у колектив, з головою в роботу поринеш – спілкуєшся.

А Юлі просто здається вже, що окрім питань дочки та побуту їх із Єгором нічого не пов’язує. Вона розвиватися хоче, із задоволенням пішла б працювати прямо зараз або на курси записалася б, щоб дізнатися щось нове, але чує незадоволене сопіння.

— Тобі грошей мало чи що? – дивується Єгор, — Я всім вас забезпечую, назви, чого в тебе немає? Я вважаю, що працювати тобі взагалі не треба, займайся донькою бодай до школи, а ще краще – другого давай заведемо.

А Юлі вити від цих слів хочеться. Не працювати чи повісити на себе ще й другого – отже так і задихнутися у 4-х стінах.

— Та вдома все є, так, заробляє, так, любить і мене, і дочку, – каже Юля, – але так нестерпно душно.

Як думаєте, минеться?