Хочу розповісти свою історію з життя саме тут, тому що поділитися мені більше нема з ким. Близької подруги в мене немає, а від мами й так чую одні закиди, певною мірою справедливі.
Із першим чоловіком ми прожили двадцять років. Дітей у нас не було, ми довго не здавались, лікувалися, але так судилося прожити без них.
Згодом хотіли всиновити дитину, але свекруха була категорично проти цього, а жили ми всі разом. І ми завели собаку, якому віддавали все свою любов.
Але трапилося нещастя, мій чоловік захворів. Не допомогли ні опромінення, ні операції.
Після трьох років боротьби із хворобою його не стало. Я ще трохи пожила зі свекрухою, а потім пішла жити до мами.
Щодня я думала про те, що якби я мала дитину, навіть чужу, мені було б легше жити. Але повернути вже нічого не можна.
Через рік я познайомилася з чоловіком набагато молодше за себе. Спочатку думала, що все це тимчасово, але через деякий час він зробив мені пропозицію.
Ми стали жити у мене. Зробили ремонт, купили нову спальню та кухню.
Моя мама була проти мого заміжжя. Адже він приїхав з маленького міста і, як казала мама, йому потрібна лише квартира.
Але я зважилася і поки не шкодую про це.
Але з моєю мамою вони так і не порозумілися.
І наше життя перетворилося на пекло. Постійні мамині закиди та образи на його адресу, скандали зі мною, що я занапастила своє та її життя, що скоро ми залишимося без квартири.
Але подітися нам нема куди. Зняти квартиру ми не можемо, нашої загальної зарплати нам не вистачить, тим більше, що він платить елементи на дитину від першого шлюбу.
Але нещодавно зателефонувала йому колишня дружина і сказала, що вона виходить заміж і дитину тепер ми повинні забрати до себе. Вона теж хоче влаштувати своє життя, і син у новій родині їй заважатиме.
Дитині дванадцять років і жив він досі з бабусею, мама приїжджала лише у гості. І ось тепер він став зовсім зайвим.
Я зраділа такому повороту подій, у мене тепер буде син і не зовсім чужа, адже це дитина мого чоловіка. І ми вирішили забрати його до себе.
Але як бути з мамою, вона сказала, що вижене нас із дому. Не позиватися мені з рідною матір’ю через житло.
Але й своєї сім’ї я не хочу втратити. Тому й пишу, що я не знаю, як мені бути.
