— Толю, а ти пам’ятаєш, що на наступні вихідні до нас твій брат із дружиною приїде?
— Та годі тобі!
— Що «та годі», ти що, забув? Твій брат Генка з Танькою приїдуть. Вони ж зазвичай щороку до нас на дачу приїжджають на день будівельника.
— От дідько! Та я пам’ятав, що на день будівельника. Але не подумав, що він уже ось зараз буде. Наша Катька вчора дзвонила, вони дітей у табір відправляють. І вона з Єгором хочуть у п’ятницю до нас приїхати. Шашлики посмажити, покупатися. А ввечері в суботу вони поїдуть дітей проводжати. Адже від нас до вокзалу ближче.
— Ну і добре, Катя з Єгором із дядьком Геною поспілкуються, вони давно не бачилися, що тут поганого?
— Ну ти ж знаєш, Іринко, не люблю я, коли народу в домі багато.
— Толю, ну це ж твій брат. Він до нас один раз на рік приїжджає.
— Один раз, та на три дні, Іро. Ти ж пам’ятаєш, як це минулого року було?
— Краще й не згадуй! Ну кажуть, що два рази в одну річку не ввійдеш. Думаю, цього разу все буде нормально.
Генка з Тетяною прибули на три години раніше, ніж говорили.
— Ох, і спека сьогодні, – повідомив Генка Толі, зняв шкарпетки і повісив їх на перекладину стільця, – а що, обід ще не готовий?
— Ми взагалі тільки поснідали, обідати начебто рано, – стримано відповів братові Толик.
Генка безцеремонно зняв футболку, віддуваючись, і постав у всій красі. Товстий живіт і в’ялі м’язи нікого не прикрашають, але Генка не страждав комплексами, спекотно ж, а він у рідні.
— Ми тут із Танюхою вам гостинців привезли. У АТБ випічка була зі знижкою і диня за п’ятдесят відсотків. А ще еклери, термін ще до завтра, а знижка величезна! Постав чайку, брате, раз обід ще не скоро. Сідай, пригощаю.
Сам Генка помив диню, дістав ніж і велике блюдо, і з апетитом почав наминати привезену для всіх диню.
— Пригощайся, – запропонував він із набитим ротом Ірі. Сік дині стікав у Геннадія по підборіддю. Він, усміхаючись, витер його рукою і продовжив насолоджуватися ароматною динею.
— Дякую, Гено, я пізніше. Поки бульйон поставлю, ну і так, дещо до обіду тут приготую.
— Давай, сонечко, – Гена променисто посміхнувся, а ми поки що з Тетяною у своїй кімнаті відпочинемо. Адже ми там же ночуємо, де і минулого разу? Іра з Толею переглянулися. Минулого разу так вийшло, що вони віддали їм свою кімнату. У Генки боліла спина, а в них матрац ортопедичний. Але це тоді, а зараз…
Але Генка, не чекаючи відповіді, встав з-за столу, тяжко пересуваючись на повних ногах, які безглуздо стирчать із молодіжних шортиків:
— Тетянко, йдемо до себе. Відпочинемо, поки Іринка господарює, а то я втомився з дороги. Іринко, ти просто чарівниця, обожнюю твої котлетки! Чекаю на запрошення до обіду, – і гості зникли в хазяйській спальні.
Толик здивованим поглядом проводив брата з невісткою, і пошепки запитав:
— Іро, а чому в нашій спальні? Ми ж хотіли їх в іншій кімнаті поселити?
— Толю, ну мені було незручно, Гена був упевнений, що вони зупиняться там же, де і того разу. Це ж твій брат!
— Хамуватий якийсь брат, – прошепотів Толик.
— Його вже не переробиш, потерпи ще два дні. Генка ж добрий, хороший, сам знаєш, – так само тихо відповіла Іра.
— Починаю в цьому сумніватися, він приїхав, і мені вже вдома некомфортно!
— Припини, ти що, через дурниці з братом готовий посваритися? І взагалі, мені обід треба готувати, іди поки що до мангалу принеси дрова від старої яблуні. Завтра діти шашлик смажитимуть.
— Зрозумів, – Толик пішов на вулицю, бурчачи собі під ніс.
За дві години приїхала дочка Катруся з чоловіком Єгором і дітьми. Вітька і Дмитрик вбігли з радісним криком: – Бабуся, дідусь, дивіться, у нас у рюкзаках усе є для поїздки на поїзді!
І стали витягувати і показувати настільні ігри, коробки з пазлами, чіпси, шоколад, і багато всякої дрібниці.
Обідати сіли пізно, Єгор займався машиною, Генка з Тетяною заснули, і поки всіх зібрали, обід плавно перейшов у веселу вечерю.
Субота теж пройшла весело. Купалися на річці, грали в мʼяча. Смажили шашлики. Навіть лисички знайшли, гуляючи краєм лісу.
— Дядько Гена, а чому ви кульгаєте, – здивувалася Катя, коли всі повернулися з прогулянки.
– Сходинка ґанку під Геннадієм хруснула, мало ногу не пошкодив, – скривдженим тоном Жанна відповіла за чоловіка.
Толик роздратовано зазначив собі, що треба полагодити сходинку.
Але взагалі день пройшов чудово. Усі весело базікали, Катя згадувала, як її маленьку дядько Гена катав на спині. Обговорювали, як здорово, що Вітя і Дімка їдуть в табір.
— До речі, час збиратися, Катю, речі дітей у машині. Подивися, нічого не забули? А то там для табору реєстрація біля поїзда заздалегідь, – весь цей час, поки говорив, Єгор плескав себе по кишенях, озирався, дивився на стіл, наче щось шукав.
— Я тут ключі поклав від машини перед обідом. Не зрозумію, куди вони поділися, – видав Єгор, – Катю, ти чи що, взяла?
– Та ні, навіщо вони мені?, – здивувалася Катя.
— Ну а де вони тоді? Я ж точно пам’ятаю, що на стіл поклав, коли з вулиці прийшов. Катю, нам їхати пора, до поїзда запізнимося!
Усі кинулися шукати ключі від машини, але їх ніде не було. Шукали під столом, під диваном, під кріслом, на підвіконнях, під холодильником, але ключів ніде не було!
— Ми що, не поїдемо в табір?, – зі сльозами в голосі запитав молодший син Каті та Єгора Вітя. Другий син, Дімка, старший, допомагав шукати ключі, але вони немов крізь землю провалилися. Тільки Гена з Тетяною спокійно поїдали шматочки шашлику, що танув у роті, вмочуючи його в кетчуп.
— У вас що, завжди така божевільня? – засміявся з набитим ротом Генка, – Танюхо, добре, що в нас поки що онуків немає!
— Катю, я зараз у машині кнопку пошуку ключа натисну, а ти тут слухай. Брелок задзвенить, ну не могли ж ключі зникнути. Давай, я швидко, а то ми точно запізнимося!, – Єгор вискочив до машини.
Вітька вже хлюпав носом. Невже поїздка не відбудеться?!
— Тихо, слухаємо, де дзвонить брелок, – Катя вже була на нервах.
Усі притихли й прислухалися. У тиші добре було чути, як Генка чавкає, розправляючись зі шматком м’яса на реберці.
— Тихо, чуєте, он там дзвенить. З того боку, а ну, – Катерина на звук підійшла, – дядько Гена, це ваша барсетка?
— Моя, сонечко, і що, – променисто посміхнувся Генка.
— Дядько Гена, звук із вашої барсетки, швидше подивіться, там наш ключ від машини! – Катя нервувала.
— Сонечко, та як же ваші ключі могли потрапити в мою барсетку, – здивувався дядько Гена.
— Дядько Гена, швидше, ми спізнюємося, давайте подивимося, – просила Катя.
— Дивне у вас сімейство, – Гена похитав головою, – ну гаразд, зараз я руки вимию, – і він тяжко підвівся зі стільця.
Дзвін із барсетки повторився.
— Дядьку, можна я сама подивлюся, – благально попросила Катя. Гена осудливо похитав головою, – Ну подивися, сонечко, але в мене не можуть бути ваші ключі!
Катя відкрила барсетку і дістала… два майже однакові ключі з підвіскою сигналізацією.
— Ось наш ключ, Єгоре, саджай дітей, швидше, ми, можливо, ще встигнемо до поїзда. І вони втекли.
— Божевільний будинок, – здивувався Гена, – хто підклав мені ці ключі?
— Геночко, не хвилюйся, ну я подумала, що це наші. Вони дуже схожі, на столі лежали, думала, ти загубив, я і поклала тобі в барсетку, – мило посміхнулася Тетяна, – ну і що тут такого? Самим треба за своїми речами дивитися!
Ірина і Толя весь вечір провели в очікуванні – чи встигнуть Єгор і Катя на вокзал до потягу відвезти Вітю і Діму.
Тим часом Гена з Тетяною гуляли біля річки, насолоджуючись заміською природою:
— Яка краса, у вас як у санаторії. Щоразу у вас ми відпочиваємо душею і тілом. Ну як, до речі, встигли ваші тюхтії? Розкидали ключі, а хтось винен. Та наші теж такі, що з ними зробиш!
Тільки пізно ввечері стало відомо, що все гаразд. Онуки Вітька і Дімка успішно їдуть у поїзді, що везе їх до дитячого табору.
Ірина без сил лягла на диван у вітальні, де вони в ці дні спали з Толею, і солодко заснула.
Прокинулися Ірина від грюкання дверей. Гена завжди вставав рано.
— Господарі, все дрімаєте! Ну не хвилюйтеся, ми ж із Тетянкою люди прості, самостійні. За нами доглядати не треба. Ми вже поснідали сирком зі сметанкою. Та ще з учора в холодильнику була тарілочка котлеток. Доїли її з білим хлібцем. Зараз каву вип’ємо, прогуляємося, та й їхати пора. Ех, і добре ж у вас, шкода, вихідні швидко пролетіли!
Коли Гена з Тетяною сіли нарешті у свою машинку, яка жалібно просіла від ваги Геннадія, і виїхали за ворота, Ірина і Толик помахали їм рукою. Потім подивилися один на одного і розсміялися!
— Іринко, гості може й добре, але як же я люблю, коли ми з тобою удвох, – ніжно сказав Толик.
— Толю, до речі, сирники зробити не зможу, наші гості на сніданок з’їли весь сир, що я планувала усім на сирники, – посміхнулася Іра.
Толик посміхнувся у відповідь, – та чорт із ним, із цим сиром! Давай нашу улюблену яєчню з помідорами! Слухай, Ірка, ну і хамуватий же цей мій брательник. Я йому все-таки це висловлю. Або взагалі до нас більше їх запрошувати не буду!
— Облиш Толь, це ж твій єдиний рідний брат. Ну він такий, але ти згадай, як ти мені про ваше дитинство розповідав. Як Генка бився за тебе, перед батьком заступався за ваші витівки. Кинь, не треба так говорити.
— Ех, Іринко! А чула, кажуть, гостям раді двічі. Перший раз – коли вони приїхали. А вдруге – коли вони їдуть, – Толик обійняв Ірину, – Пішли ж дружина краще снідати, та каву пити.
Удвох! Нарешті!
