Рідне Слово

– Вона сама винна! – миттєво відповіла теща. – Мати треба поважати! І не суперечити їй. Я в неї в гостях, між іншим. – Ви вже в гостях рік… – похмуро додав зять. – Не затрималися?

Коли В’ячеслав прийшов із роботи, дружина плакала. Теща похмуро гриміла на кухні каструлями. – Знову

Життєві історії 0

Залишився Степан один, кішки на душі шкребуть, за Любу переживає. Сів на лавку під вікном, задумався. Задумався і носком чобота землю колупає. Придивився, земля пухка, ніби копали недавно, а навіщо тут копати, та й кому, крім нього. Раз інший чоботом підчепив, а в землі згорток якийсь. Пташине пір’я зі згортка в різні боки стирчить. Підняв, розгорнув, а всередині цвяхи іржаві, голки, зола, лушпиння якесь. «Що таке?» – поморщився Степан, та вбік відкинув. Так і просидів до темряви. Спати ліг, чи то спить, чи то ні, тільки бачить, у кімнату Люба заходить

Не вірив Степан Василенко ні в Бога, ні в чорта, у себе вірив, у

Життєві історії 0

— Та будь ласка, – відповів зять без найменшого натяку на якісь докори сумління. – Зараз же орендарям напишу, щоб виїхали протягом 2-х тижнів. Ключі вам поштою надішлемо. — І гроші вишлеш за рік, який там ці самі орендарі прожили? – поцікавилася Євгенія Іванівна. — Ну мамо! Ну що ти, справді, – почала Ірина гасити сварку. – Ну не подумали ми, що тепер… Вибач. — А що ти в неї вибачення просиш? – заявив зять. – Вона житло віддала нам у тимчасове користування. Яка їй різниця, як ми ним користуємося? Гроші? Повернемо, не відразу, але повернемо

— Ні єдиним словом не обмовилися, – ображається на доньку і зятя Євгенія Іванівна.

Життєві історії 0

«Ось життя яке, – думала старенька. – Усе життя збираємо образи. На словах прощаємо одне одному, але підла пам’ять підсовує ці образи, і все хороше забувається. А ось згадається щось приємне, і одразу відчуваєш, що любов-то нікуди не поділася. Вічне питання, куди йде дитинство? Та нікуди воно не йде, воно нашаровується в чарівній скрині, а скриня ховається в затишному куточку душі. І порятунок від сварок із дітьми в цій скрині, варто тільки згадати їхнє дитинство. І мій порятунок у моїх чудових дітях»

Бабуся Марія вперше за п’ять років вирішила поставити ялинку на Новий рік. Раніше щороку

Життєві історії 0

— А природа тут яка, а повітря! Відпочинеш! Друзі нові з’являться, будете на санках і лижах кататися. Там у сараї мої лижі десь були…, – Юля вся поринула в приємні спогади, приплющувала очі й мружилася, а Владик і не слухав матір, ігри захоплювали всю його увагу. Бабуся зустріла гостей, як і годиться: пирогами, млинцями, оладки теж про всяк випадок спекла, раптом оладок комусь захочеться. Тепло зустрілися. Подарунки, обійми. А ввечері Юля поїхала

— Юлю, так навіщо нам до вас їхати, везіть Владика в село і вирішено

Життєві історії 0

– Доню, нам добре з онукою, хай живе скільки потрібно. Буде у вас час накопичити грошей, а потім заберете до себе!, – відповідали мені щоразу батьки

Так склалося, що нашу доньку виховували мої батьки. Ми з чоловіком були на першому

Життєві історії 0

— Дмитрику сподобався, – не здавалася Людмила, – Йому зараз що не дай, усе цікаво, та хоч каструлю або черпак. А мама твоя могла б, крім трактора, і грошенят нам підкинути. Усе-таки онукові рік, така подія! Та й узагалі, вона ж знає про наше матеріальне становище, і що діти нині дорогі. — Але вона не зобов’язана утримувати нашу дитину, – резонно зауважив Сергій, – У нього, взагалі, є батьки

— Ні, Сергію, я вважаю, що це неправильно – онуків ділити! – ображено вимовляла

Життєві історії 0

Їхав він і згадував слова старого: «Мені без моєї старої – кінець». Запали йому в душу слова Григорія Опанасовича. Ось він, Михайло, зі своєю Іриною чверть століття разом, а ніколи не замислювався, кінець йому без неї чи ні. І вона ніколи, напевно, не замислювалася. А от не дай Боже що… як одному? Ось Григорій, якому вже вісімдесят сім точно знає, що йому без дружини – кінець

— Не зли мене, Грицю! Коли це я тебе не годувала? Скажи ще, що

Життєві історії 0

Добре, що гроші були… Клавдію Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану. Вона спеціально сходила в єдиний ресторан в їх невеликому місті. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають

– Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! – кричала Клавдія Петрівна. – Тa подaвaй, подaвaй,

Життєві історії 0

— Коханий, а що як… – почала вона тихо, підморгнувши чоловікові. – Нехай приїжджають на дачу. Тільки попередь, що щоб самі продукти купили для себе і напої, у нас на всіх не вистачить. Дмитро підняв брови, але швидко зрозумів, до чого вона хилить. Він знову взяв телефон. — Мамо, слухай, якщо вже ви приїхали, давайте так: ми будемо зустрічати Новий рік на дачі. Приїжджайте до нас сюди, але дорогою заїдьте в магазин і купіть усе, що потрібно

— Ми встигнемо сьогодні все? – Лариса стиснула губи, укладаючи в багажник коробку з