Рідне Слово

— Дмитрику сподобався, – не здавалася Людмила, – Йому зараз що не дай, усе цікаво, та хоч каструлю або черпак. А мама твоя могла б, крім трактора, і грошенят нам підкинути. Усе-таки онукові рік, така подія! Та й узагалі, вона ж знає про наше матеріальне становище, і що діти нині дорогі. — Але вона не зобов’язана утримувати нашу дитину, – резонно зауважив Сергій, – У нього, взагалі, є батьки

— Ні, Сергію, я вважаю, що це неправильно – онуків ділити! – ображено вимовляла

Життєві історії 0

Їхав він і згадував слова старого: «Мені без моєї старої – кінець». Запали йому в душу слова Григорія Опанасовича. Ось він, Михайло, зі своєю Іриною чверть століття разом, а ніколи не замислювався, кінець йому без неї чи ні. І вона ніколи, напевно, не замислювалася. А от не дай Боже що… як одному? Ось Григорій, якому вже вісімдесят сім точно знає, що йому без дружини – кінець

— Не зли мене, Грицю! Коли це я тебе не годувала? Скажи ще, що

Життєві історії 0

Добре, що гроші були… Клавдію Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану. Вона спеціально сходила в єдиний ресторан в їх невеликому місті. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають

– Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! – кричала Клавдія Петрівна. – Тa подaвaй, подaвaй,

Життєві історії 0

— Коханий, а що як… – почала вона тихо, підморгнувши чоловікові. – Нехай приїжджають на дачу. Тільки попередь, що щоб самі продукти купили для себе і напої, у нас на всіх не вистачить. Дмитро підняв брови, але швидко зрозумів, до чого вона хилить. Він знову взяв телефон. — Мамо, слухай, якщо вже ви приїхали, давайте так: ми будемо зустрічати Новий рік на дачі. Приїжджайте до нас сюди, але дорогою заїдьте в магазин і купіть усе, що потрібно

— Ми встигнемо сьогодні все? – Лариса стиснула губи, укладаючи в багажник коробку з

Життєві історії 0

— Мамо, ти ж на картинах начебто непогано заробляєш? Допоможи мені з купівлею подарунків для сім’ї? — Синку, ти гроші в мене просиш? – стримано поцікавилася Світлана Михайлівна. – Якщо вам не вистачає, шукай підробіток. Пам’ятаєш, як ти мені колись так сказав? Я скористалася твоєю порадою, от і ти моєю скористайся, поки не пізно

Світлана Михайлівна стояла біля вікна своєї великої порожньої квартири і дивилася на вулицю. Вітер

Життєві історії 0

— Ви з дуба впали обидва? – проскрипіла зубами Ганна Антонівна. – Я не вірю своїм вухам. Яка ще дитина?! — Звичайна! — Рано ще. Вона вам не потрібна! – жінка владно стукнула по столу кулаком. — Чому це? – з викликом запитав Віталій. — Тому що в нас були зовсім інші плани! Ні, ні, навіть не думайте, – похитала головою засмучена мати і голосно схлипнула. – Краще б ви сказали, що квадрати вирішили розширити, ніж усе це

— Ну чого ви нас кликали? – пробасила з порога Ганна Антонівна, на ходу

Життєві історії 0

— Що за дурість? – фиркнула вона, коли Іра озвучила їй прохання телефоном. – Завжди на такі події всі ходять сім’ями, і я вперше чую таке образливе прохання. — Олю, ну ти зрозумій, – спробувала Іра пояснити свою позицію, – і дітям буде нудно і важко просидіти так довго, і дорослі будуть переживати і стежити за ними. Вони можуть втрутитися в програму, лопнути кулі, та навіть собі нашкодити! Наш зал розташований на третьому поверсі ресторану, там круті сходи

Антон та Іра готувалися до весілля. Загалом, усе, як у всіх. Банкетний зал, виїзна

Життєві історії 0

– Бабусю, ми в місто, години через дві повернемося, не сумуй. Дітей я погодувала, вони й не прокинуться, – Ірина зазирнула в закуток за грубкою

– Бабусю, ми в місто, години через дві повернемося, не сумуй. Дітей я погодувала, вони

Життєві історії 0

І раптом лихо, залишилася без грошей – роботу втратила, живи як хочеш. А у неї великий собака. Сама, як кажуть, перетерпиш – у банках та коробках локшина, квасоля, крупи. Можна без хліба жити та пити кип’ячену воду замість чаю. А собака?

Жінка середнього віку купила квартиру-студію в розстрочку. До цього по чужих кутах тинялася. І

Життєві історії 0

— Я все для тебе, все для сім’ї, а ти! – обурилася Олена. – Зрадник! — Стомився я, Олено, втомився, розумієш, – відповів чоловік. – Не хочу економити! Не хочу носити зашиті шкарпетки і їсти котлети з хліба! Я нормально заробляю, можу дозволити нормально жити, але не можу… Через тебе! — Я збираю на майбутнє, – виправдовувалася жінка. — На яке майбутнє? – холодно запитав Костянтин. – Ми живемо разом майже десять років. На що востаннє ти витрачала велику суму? Коли настане це майбутнє

Біля каси товпилася черга. Олена Володимирівна, намагаючись не звертати уваги на роздратовані зітхання за