Рідне Слово – Сторінка 300

Життєві історії 0

— Вибач, Томо. Я й сама не знала, що так усе вийде. Скрутило ось раптово, думала, що все, прийшла стара з косою. Ну нічого, все обійшлося слава Богу. Зараз полежу трохи, та випишуть. Ніколи мені тут відпочивати, бабуся вдома. Як Вітя з нею впорається? Вона ж шкідлива стала, просто немає сил

— Ну подруго, і налякала ж ти нас усіх! Що це ти надумала, Олено?

Життєві історії 0

— Отже, ось як ти сприймаєш материнську любов? Невдячна! Я ж усе для тебе! Усе життя… — Ось саме – все життя! – Віра раптом розплакалася. – Себе поховала в чотирьох стінах. А тепер… тепер ти робиш те саме зі мною. — Що?.. – Надія розгублено моргнула. – Я не… — Ні, мамо, саме це ти й робиш! Я тоді зламала твоє життя своїми істериками, а тепер розплачуюся за це

— Отже, ось як ти сприймаєш материнську любов? Невдячна! Я ж усе для тебе!

Життєві історії 0

— Старайся, Гусак! А не то будеш двірником працювати все життя, вулиці підмітати! З такою успішністю ні в інститут, ні в училище не візьмуть. Дітлахи на слова вчительки починали сміятися, а Дімка червонів, втягував голову в плечі й робив вигляд, що намагається писати рівно. Але хлопчик зненавидів школу, і навчання стало для нього покаранням

Дімка Гусак був найменшим у класі, чому його хлопці дражнили “гусаком”, розʼяснювати не потрібно.

Життєві історії 0

— Та ти з боку подивися, – продовжувала наступ жінка, – що вона у своєму селі бачила? Корів та свиней? Навесні, восени з чобіт гумових не вилазила? Я сільських знаю. Їм аби за що-небудь вчепитися, відштовхнути когось… Дивуюся, де ти таких знаходиш? Минулого разу кандидатку в наречені привозив, здається, Вірою її звали. Така ж нахабна обірванка

Те, що почула зараз Катерина, зовсім не призначалося для її вух. Тому й засмутило

Життєві історії 0

— Людко, чуєш Людко, вставай, пора сніданок готувати, і курям не забудь дати, – часто будила вранці маленьку дев’ятирічну дівчинку мати. У кімнаті було прохолодно, піч уже охолола, Людмилка скуйовдилася і ніяк не могла себе змусити вилізти з-під теплої ковдри. Але треба, а то можна позбутися солодощів чи обновки до свята

— Людко, чуєш Людко, вставай, пора сніданок готувати, і курям не забудь дати, –

Життєві історії 0

— Васильку, а давай ще дитинку заведемо, – запропонувала вона чоловікові, – а то Іванко виріс, ми й не помітили. Так і школу закінчить, залишить рідну домівку, і лишимося ми з собою самі-самісінькі. — А, давай, – спочатку погодився чоловік, але навіщось поліз у верхній ящик у шафі, де під білизною лежали гроші і журнал затрат та доходів

Про жадібність сім’ї Єгорових знали і за межами села, в якому вони жили. Подейкували,

Життєві історії 0

— Ну ти й пенсія, – сказав їй одного разу однокласник, який довго не бачив її. З міста на побивку до батьків приїхав. – Оточуючі засміялися, та так і стали її відтоді називати. Але настав час змін. Радгосп розвалився, всі розʼїхались. Брати виросли і також поїхали в місто в ПТУ вчитися. Батька не стало. Старший брат одружився, розсудливий трохи. Хоча у вихідні, як він говорив, сам Бог велів. Але це вже проблеми його дружини були, а не Валині

Валентина була ще зовсім не старою, коли до неї приліпилося прізвисько – «Пенсія». У

Життєві історії 0

— Я не хочу проводити всі літні вихідні у твоєї мами в селі, – сказав чоловік, – мені легше їй грошенят підкидати, щоб по господарству їй чужі люди допомагали. Мама на це відреагувала бурхливо. — Грошей у нього багато! Бач, розкидався. І сам зробить, не переломиться, на зяті орати можна, ви в моїй квартирі живете, а допомагати відмовляєтеся

Ми з чоловіком і маленькою донькою живемо у квартирі бабусі, маминої мами. Її вже

Життєві історії 0

Аліна оформила необхідні документи на ділянку і садовий будиночок. Вона поки що не знала, як використовуватиме це надбання, але попереду було літо, і врешті-решт, таке майно можна було здавати. Тим часом ювілей свекрухи наближався. — Мама вирішила не святкувати, але подарунок від нас чекає, – нагадав чоловік

Одного сонячного дня, Аліна сиділа в улюбленому кафе. Час обіду добігав кінця: вона вже

Життєві історії 0

— Дмитрик до тебе заходив? – насамперед поцікавився він. — Так, був, – відповіла Марина. – Зайшов після школи. У вас із ним щось сталося? Я ніколи не бачила його таким засмученим. Питаю – не відповідає. — Нісенітниця якась, – знизав плечима Сергій. – Через кошеня

— Чоловіки, снідати! – Марина вже накрила на стіл і розливала по чашках каву.