Антоніна Михайлівна пам’ятала, як Олексій наступного дня після весілля тихо запитав у неї: — А можна я вас мамою буду називати? І Антоніна Михайлівна погодилася. Олексій не просто називав тещу мамою, він ставився до неї, як до матері. До того ж його рідна мати все ще була жива, але з нею хлопець спілкуватися не хотів, та й вона не горіла бажанням
Стукіт у двері пролунав у той момент, коли Антоніна Михайлівна готувала собі сніданок. Ще з вечора вона зробила сирники, а потім їх заморозила. А вранці, розігрівши, готувалася насолодитися
Катя поморщилася. Не любила, коли мама заводила цю пластинку про вік: страшно ставало. Ти молодий, поки в тебе молоді батьки. Батьки постаріли – отже, ти подорослішав. А потім одного разу… Брррр! Ні, про це вона точно думати не буде. Страшно. — Мамо, так не готуй! Ну правда! Ми не образимося, придумаємо що-небудь, салатиків наріжемо, кинь ти це готування до біса
Останні тижні року, що минає, видалися для Каті просто жахливими. На всіх фронтах. На роботі наче з ланцюга зірвалися й закидали обов’язками, правками ледь не за всіма проєктами
Минуло літо. Молодші трохи втихомирилися. Однак раз у раз спалахували в них сварки на порожньому місці, і по всьому селу чули гучні голоси та смішні дражнилки, якими обмінювалися Светка і Сергій. — Знову у Семенових крики. Яка ж дівка у них горласта! Це щось… – говорили сусіди і похитували головою, посміхаючись
Сашко, сімнадцятирічний хлопець, поспішав до своєї подруги на побачення. Він швидко допоміг матері по дому, прийшовши з роботи. Наносив води в хату і в бочку біля парника, прибрався
— А чому ти тут блукаєш і додому не йдеш, он подивися, ніс червоний, руки холоднуваті, – сказала Аліна, потримавши у своїх руках долоньки дівчинки. — Не хочу, я на тата образилася. — Чому? У тебе ж напевно хороший тато? — Він захворів, лежить удома з температурою, а обіцяв зі мною на ковзанку сходити, а потім купити ту ляльку, що у вас у вітрині стоїть. Я вже півдня на неї милуюся і від цього мені ще сумніше
Аліна працювала в невеликому магазині іграшок. Асортимент у ньому досить великий і від покупців не було відбою. А зараз перед Новим роком дівчині було буквально ніколи присісти. З
— Сумно, Сашко. Раніше все було по-іншому, пам’ятаєш? Добріше, чи що. І ялинку ми майже щороку прикрашали. Пам’ятаєш же? Сашко пам’ятає. Він би купив для мами ялинку і цього року. Але не можна. Вона буде лаятися, нервувати. Ясно ж сказала: «Навіть не думай! Це невиправдано дорого! Обійдемося!»
— Убогий! Гей, убогий! Сашко  не обертається, він знає – це Володька з п’ятого поверху. Йому краще не відповідати. Може й відв’яжеться. — Олександре! – Володька не вгамовується.
Сусід дивився на неї з цікавістю. І з чимось іншим. Це щось грало в його очах, вабило. Але Надійці ніколи було розбиратися, у неї ж там… — Гусак у духовку не влазить, – випалила дівчина, – Ви мені його туди заштовхати не допоможете? — Надія Іванівна, ну як Вам не допомогти! Із задоволенням! «Ось бачиш, нормальний він мужик. І з чого ти раніше його уникала й побоювалася? Може, це тому що вони з Сашком не ладнали?
Надійка була вчителькою. І, судячи з реакції учнів, хорошою. Під Новий рік усі батьки намагалися її порадувати подарунками. Тільки подарунки були якимись дивними. Хто яйця притягне домашні. Хто
— Ну що, кажи адресу, поїдемо до тебе, раз ти мене купила! За парфуми! – чоловік усміхнувся. Люба уважно на нього подивилася. Вельми привабливий чоловік, років тридцяти пʼяти, брюнет із сумним карим поглядом. Скроні припорошила павутинка сивини, і Любі це здалося не дивним із такою дружиною. Вона тихо назвала свою адресу
Новорічне свято наближалося дуже швидко. Останні дні року, що минає, миготіли непомітно і здавалося, що вже нічого не встигнути. Люба бігала по магазинах, сподіваючись вибрати підходящі подарунки своїм
— Це ж фотостудія?! З її збитого дихання було зрозуміло, що вона дуже поспішала. — Так, але ми закриваємося. Кінець робочого дня. Ви, вірно, хотіли записатися? Це можна було зробити в адміністратора по телефону… Договорити Сергію не дали. — Молодий чоловіче, мені терміново! Усього одну фотографію! – у її голосі не було й нотки прохання. Це радше був наказ, що не залишає зазору для заперечень
Це був один із тих чудових вечорів напередодні Нового року, коли до святкової ночі залишалося зовсім небагато. Місто, як зазвичай, раптово захоплене зимою, відчайдушно борсалося в заметах ногами
Сказав, зараз одружимося, потім він зробить ремонт у своїй квартирі й перевезе нас туди. Нарешті я поїду з цієї діри! — Так він же не такий багатий, як ти хотіла, – Ніні стало прикро за рідне село, яке дало притулок Каті та її дитині. — Що робити? – зітхнула дівчина. – Спочатку з Вадимом поживу. А там знайду собі нормального мужика й розлучуся. Головне зараз – переїхати у велике місто
Рішення переїхати в сільську місцевість у Ніни з чоловіком Олексієм було обопільним. Обидва виросли в невеликих селищах, у місто приїхали тільки щоб здобути освіту. Ніна вивчилася на лікаря,
— Потрібно просто пляшечку з водою непомітно покласти в машину, а потім вказати на неї, мовляв, забери свою воду. І далі реакція. За нею все стане зрозуміло. Якщо скаже, що не його – це одне, а от якщо почне ухилятися і придумувати на ходу… тут… сама розумієш. Оля відмахнулася від подруги, вважаючи, що все це дурниця, але коли вони виходили з кафе, пляшечку з водою захопила
— Тут одна моя знайома перевірила цим способом, чи не ходить чоловік наліво, крику було! Навіть і не здогадувалася, а він обманював. Ось така пляшечка і допомогла, –

You cannot copy content of this page