— От якби був у нас свій будинок, як у баби Віри, то нам тоді без кішки було б не можна, – пояснював хлопчик. — Так мені не можна з тваринами під одним дахом, – нагадувала мати синові. — Ну, то для них на своєму подвір’ї можна і свій будиночок збудувати, невеличкий, із батареєю, з віконечком, а ти з нами – у великому домі, мамо… – немов планував син. Батьки ствердно кивали, погоджувалися з доводами сина й усміхалися
Подружжя Світлана та Іван жили на околиці невеликого міста, саме в тому місці, де їхній триповерховий будинок був останнім у низці багатоквартирних будинків старої споруди. Далі починався приватний
— Володенька, рідний, потерпи! Зараз тобі стане краще! Ти тільки дихай, будь ласка, дихай глибше! А на чоловіка було страшно дивитися, обличчя набуло якогось бордового відтінку, очі червоні, весь у поту! Надя в розпачі бігала навколо машини, абсолютно не знаючи, що робити. У якийсь момент їй здалося, що чоловік віддає Богу душу, і вона, кинувшись на коліна на цій пустельній трасі і піднявши руки до неба, стала кричати: — Господи, почуй мене, благаю
У Наді зранку був піднесений чемоданний настрій, який може бути тільки в перший день довгоочікуваної відпустки. Сьогодні вони з чоловіком Володею їдуть у відпустку! Ні, ні не за
— Мама твоя, як би сказати… Я соромлюся твоєї матері… Ти пізня дитина. На весіллі будуть успішні, багаті люди, що скажуть? Давай, її на весіллі не буде. — А тобі не все одно? – незадоволено промовив він. – Це мама моя, я виріс без батька, тому ближче за неї в мене немає нікого, мені байдуже, хто що скаже
«Я соромлюся твоєї матері, давай, на весіллі її не буде»… — Давай скажемо, що твоя мама захворіла? Га? Гості зрозуміють. — Як захворіла? – сторопів молодий чоловік, який
— Базарна ти моя, на господарів значить наймитуєшся, мерзнеш… роботи чи що немає? — А де вона зараз є? То скорочення, то зарплата копійчана… рада б піти хоч у хатню робітницю, хоч у куховарку, аби тільки в теплі, та нікуди поки що… може вам помічниця потрібна? Пельмені, холодець… усе смачно готую… — Мені жирне не можна. — Ну, тоді супчики, курка, печеня, каші, салати… прибрати можу
“А морозець добре так щипає щічки”, – подумав Анатолій Васильович, поспішаючи до машини, – та й не морозець, а справжній мороз, – бурмотів він. Щоб скоротити шлях, пішов
— Що там з вечерею? – увійшов Денис на кухню. — Готую. — Ясно. А я тут собі нову комп’ютерну гру купив, наша українська, – похвалився він. — І дорого коштує? — Та яка різниця, – відмахнувся чоловік. – За кредити і квартиру я заплатив. Тож, це вільні гроші. «Ось як, – подумала Саша. – Вільні». У неї такого поняття не було, а якщо і з’являлося щось, то вона поспішала порадувати близьких. А коли її хтось радував
Олександра поспішала додому, тримаючи в руках два пакети. Учора вона отримала зарплату і вирішила порадувати своїх домочадців. Чоловікові купила дорогу каву, знаючи, що він жити без цього напою
Першим на стіл тарілку з гарячим борщем Олена поставила батькові сімейства. Швидко нарізала хліб, сало, подала доньці голівку часнику, щоб та допомогла його очистити. Дуже швидко на столі з’явилися й інші тарілки. Старший син, повторюючи за батьком, брав із тарілки шматок сірого хліба, вкривав його тоненькою скибочкою копченого сала і відправляв до рота, чергуючи з ложкою борщу. Головки часнику батько зі старшим сином швидко по черзі розібрали, залишивши блюдце порожнім
За столом довелося потіснитися. П’ятиметрова кухня вже не вміщала п’ятьох людей: двох дорослих і трьох дітей. — Костя, табуретку принеси з вітальні. Сімнадцятирічний юнак закотив очі, але слухняно
— Ти йому в доньки годишся, він трохи молодший за твого батька, Алло. Може, пройде? – мати благально подивилася на неї. — Ти зла! А кажеш, що любиш! Чому ти не розумієш, що з ним я щаслива? — Щастя не тільки у величезному будинку і яхті. Щастя в іншому. Усе життя ж із цією людиною тобі жити. Дітей виховувати. — У нього є дорослий син. Йому тридцять. — Ну ось, він навіть старший за тебе. Онуки й діти одного віку будуть, – не відступала мати
— Доню, ну ти що? У тебе з математикою завжди добре було, рахувати вмієш. Тобі двадцять вісім, а йому п’ятдесят буде! — Люблю, нічого не можу із собою
Галю на лижах Мирон побачив одразу, але не зрозумів, що вона на них між грядок ялозить. Стоїть собі сусідка в полуниці й нехай стоїть. Помітив, коли вона ноги стала переставляти, щоб у зворотний бік піти. Помітив, розреготався. Комічно виглядала серед зелені Галина в лижних черевиках на лижах. Взимку куди не йшло, зустрічав її Мирон на сільській дорозі, обожнює сусідка прогулянки зимовим лісом, але ось влітку. — Привіт, Мироне, – махнула Галя. – Чого смієшся? — Спортсменка ти, Галино, до зимового сезону влітку готуєшся, як подивлюся
— Ой, Мироне, давно я так не сміялася! – Валентина трималася за живіт, а її великі груди ходили ходуном. — Ну що там знову в тебе сталося? —
Мати Володимира, дійсно, маніпулювала сином, посилаючись на слабке здоров’я, користувалася будь-яким моментом, щоб викликати його до себе. Завжди з надривом, якнайшвидше. Володя часто ставив надумані прохання матері вище за прохання дружини, допомоги по дому або з дітьми. Не те щоб Тетяна була проти походів чоловіка до матері, ні. Але часом чоловік стояв перед вибором: догодити матері вкотре через дрібниці чи бути потрібним родині. І обирав матір
Дружина терпіла понад двадцять років те, що чоловік за кожним дзвінком до матері бігав, а потім взяла і поїхала. Чоловік за поріг і вона зібрала сумку і за
— Хотіла мандарини купити, а Ігор не зміг приїхати. Не на собі ж мені чотири ящики тягти, – нарікала донька, сівши за кухонний стіл. — Ось ти, Ритко, смішна. У нас із матір’ю ніколи автомобіля не було, а ми з нею і пральну машину, і холодильник додому якось доправили, раніше й доставки не було, це зараз усе швидко, не встигнеш кнопку натиснути – у двері дзвонять. Звикли ви до комфорту. Знаєш, а давай я з тобою завтра сходжу на ринок, купимо ми твої мандарини
Грудень місяць тільки почався, а Маргарита вже нічого не встигала. Минулого року вона одразу після університету пішла працювати в школу вчителем початкових класів і всі ці звіти, збори,

You cannot copy content of this page