Головна

Життєві історії

Прийшла посилка, відкрили вдома коробку і побігли вікна відчиняти. Ось воно – як у секонді лежало, упаковане в дитячий спальник, то його ніхто не виправ, не провітрив. На тобі, Боже, що нам не гоже! Речі відверто заношені, з дірками, шви розійшлися. Чому це замість смітника дісталося моїй дитині, я хотіла особисто запитати в родички. Дуже була зла
Життєві історії 0
Мій чоловік з маленького закарпатського селища. Там живуть його батьки і численні родичі. Шляхом хитросплетінь долі наша з чоловіком сім’я переїхала жити на мою батьківщину – місто Полтава.
— От хто вона тестю і тещі мого брата? – обурюється Настя, – Як я маю її привезти до них на дачу? Знайомтеся, моя свекруха чи що? Маячня. Та й незручно мені за неї. Чоловікові теж незручно за те, що мама така нав’язлива. Ми навіть шифруватися пробували, так вона примудрилася до нас приїхати в той день, коли сестра моя відзначала 10 років своєму синові. Ну знаєш: «Я під дверима стою, а ви де? Іменини у племінника? А що мені не покликали? Я б теж хотіла розважитися»
Життєві історії 0
У тітки був ювілей, – розповідає Настя, – вони ж за містом живуть, нас запросили, там шашлик, баня, велика компанія зібралася. Час провели просто чудово, щоправда, свекруха образилася
Мамо, я прийшов до тебе по підтримку,- почав нервувати Михайло. — За підтримкою? А що ж ти не питав у матері раніше, – завелася вона, – дорослий, самостійний, а оця твоя… фіфа, та Люська, хоч би яка була, у неї слово мам, з язика не злазить, їй, що не кажи в очі, все одне – божа роса, я кричу на неї, вона на мене, посваримось, сядемо чаю поп’ємо й обговоримо все. А ця твоя, що
Життєві історії 0
— У вікно дивлюся, що і цього не можна? – зло відповіла літня жінка. — Та чому ж не можна, просто… у вас же тиха година мала бути.
Жити хочеться, розумієте? Жити! Так, я звичайна людина. Не геній. Не дуже важлива персона. Людей не рятую, не вчу. Просто водій. Звичайне життя в мене. Дім, робота, дружина, донька. Скоро онук буде. Хочеться просто жити. Бачити, як поруч люди живуть. На світ дивитися. На дорогу. Їхати хочу. Не хочу покидати життя! А мені сказали, що півроку максимум. Не хочу! Не можу
Життєві історії 0
— Василю було соромно перед пасажирами. Він їхав і схлипував, як дитина. Бувало, що гіркі сльози накочувалися і заважали вести автобус. Хотілося кричати, але не можна. А в
— Бабусю, але це ж зовсім не те! – розчаровано вигукнув іменинник. І мама Поліни якось відразу, дуже швидко вихопила в онука подарунок і вибухнула гнівною тирадою: — Ах, не те! А не соромно тобі в літньої бабусі подарунок клянчити, га? А в бабусі тільки пенсія. Телефон тобі не гарний? Бач ти який! Ще соплі не висохли, а який меркантильний! Тобі не казали батьки, що вимагати подарунки дуже негарно? Ні? І про прислів’я, що дарованому коню в зуби не дивляться, ти не чув
Життєві історії 0
Іменини нашого сина видалися дуже неприємними і для нас, а для сина взагалі перетворилися на якесь пекло, – розповідає Поліна. – І найсумніше, що це все влаштувала моя
Нам із Оленою по дев’яносто років. Скільки прожили?! Скоро йти у вічність, а поруч нікого немає. Доньки Наталки вже немає, шістдесяти їй ще не було. Максим загинув. Є онука, Оксана, так вона за кордоном живе вже років двадцять. Про дідуся з бабусею і не згадує. У неї вже й діти, напевно, великі
Життєві історії 0
Дідусь насилу піднявся з ліжка і, тримаючись за стінку, пішов у сусідню кімнату. У світлі нічної лампи, підсліпуватими очима подивився на свою лежачу дружину: «Не ворушиться! Чи все
— Мамо, та не хочу я бабусю звати на весілля. Вона така бідненька та старомодна. У мене подружки, розумієш, не прості дівчата. Всі при грошах. Мені буде соромно. Раптом вони посміються з бабусі, — нарешті зізналася Іра
Життєві історії 0
Моїй дочці Ірині 25 років. Нещодавно вона зібралася заміж. Підготовка до весілля йшла повним ходом: сукня була обрана, меню узгоджено, майже всі запрошення надіслані. Але тут виникла проблема.
— Це треба ж якась красуня у Людки донька! І в кого вона така? Хоча, якщо переодягнути Людку, зробити зачіску та макіяж, то можна поставити її разом із красунями в один ряд. Але Люді хіба до вбрання? Адже вона з ранку до вечора у гумових чоботях, у хустці працює на фермі
Життєві історії 0
— Це треба ж якась красуня у Людки донька! І в кого вона така? Хоча, якщо переодягнути Людку, зробити зачіску та макіяж, то можна поставити її разом із
Машини їхали, гуділи, блимали, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, немов її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має абсолютно ніякого значення! І нікому воно не потрібне, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі! І раптом цей чоловік
Життєві історії 0
— Добридень, жіночко, а чи не знаєте Ви, автобус вже пішов? -запитав чоловʼяга, який підбіг до зупинки, важко дихаючи після вимушеного марафону. Саме чоловʼяга, якому на вигляд вже
Тиждень уже Лідія Михайлівна в будинку для літніх людей. Розуміє, що в доньки не було виходу. Справді, і ходити вже важко, а не те, що самій жити у своєму будинку, восьмий десяток уже пішов. Але ж не про таку старість мріяла. Хотілося останні свої роки серед рідних прожити, але кому вона тепер хвора потрібна
Життєві історії 0
— Микито, сідай! Потрібно терміново поговорити! – дружина сіла за стіл, її обличчя виражало рішучість. Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусточкою мокрі очі: — Я не знаю, що робити з

You cannot copy content of this page