— Усе я зрозуміла. Пожаліти треба? У тебе є я для цього. А Ганна… Поль, вона й не повинна тебе любити. Розумієш? – голос Оксани змінювався. – Не кожна може чужу дитину прийняти, як свою. Та ще й якщо своя хвора. — Як думаєш, вона злиться на мене за те, що я здорова? – Поліна видавала те, про що думала весь час, але чим поділитися ні з ким не наважувалася
— Я не розумію, що їй потрібно! Сита, одягнена, взута, все є! Так, чому вона так себе поводить? Чому таке ставлення? – Анна жбурнула недопрасовану сорочку на диван,
— Як самотність? – перебив її Павло, – а як же Василь? Вона його любить… — Ну, Василь, звісно, рятує. До певної міри. Без нього було б зовсім погано. Я їй одразу сказала – заведи кота. Без тварин у квартирі – туга темна. А кіт, він і любить, і помурчить… І поговорити з ним можна. Як людина – все розуміє. Ось, наприклад, мій Мурзик. Він… — Що? Василь – це кіт? – скрикнув Павло і схопився з лавки
Олена йшла з базару з важкою сумкою. Вона раз на тиждень ходила закуповувати продукти, щоб потім бути вільною від походів у магазин. Погода стояла чудова: небо було синім,
Будинок замовили одразу великий, Василь весь світився радістю і все мріяв, як вони збиратимуться на свята за великим родинним столом і як вони заберуть із дитячого будинку якусь сирітку, зробивши її щасливішою. Тамара, зрозумівши, що чоловік не відступиться, тихенько скаржилася мамі, що зовсім не відчуває радості від цього задуму і ніяк не може уявити, як обійматиме чужу дитину
Зміни в чоловікові Тамара помітила не одразу, все була зайнята дітьми, своїми двійнятами Юлею та Юрком і… дівчинкою Лідою п’яти років від роду, яку вони з чоловіком удочерили
Я спекла їй пісний медовий пиріг, і з побоюванням пішла до заваленого будинку, що потонув у заростях високих лопухів. У двері можна було увійти вільно, але я постукала і покликала. Назустріч мені вискочили веселі кошенята – смішні й кучеряві, схожі на в’язані пухові шкарпетки, а за ними вийшла бабуся Аня. Добріших очей я не бачила у своєму житті! Наче камінь із душі звалився: переді мною стояла не страшна бабця з кривими пальцями й одним зубом у роті, з жадібним блиском очей з-під кудлатого волосся
Я розповім вам звичайну сільську історію про незвичайну жінку. Їх називають по-різному: знахарки, відьми, цілительки, часто просто «бабки» або «бабусі». Цю бабусю звали Ганна. Усі її звали просто:
— Та не було між нами нічого, так, вірші читав, пустував, пробач, Ніно, їй богу не повториться. — Вірші кажеш, а мені пробачити тебе треба, так? Ти ж вірші просто читав, не встигли далі так, завадили? Ааа, вона ж не така, тільки після весілля, так, Петрику? Забирайся, бачити тебе не хочу
— Переш? Ну пери давай ретельніше. Сусідка, перехилившись через паркан, не йшла, а дивилася на Ніну вичікувально, ніби хотіла щось сказати. — Ні, танцюю. Чого тобі, Нюрко? –
Розбита чашка минулого ранку – це дурниця. Розлите молоко по всій підлозі – теж дрібниця. Понівечений ноутбук – прикро, але можна пережити, зціпивши зуби, але стіни, помальовані маркером, стали останньою краплею. — Ти мене вибач, але я гостям більше не рада! – обурено сказала Мар’яна, дивлячись їй прямо в очі
Мар’яна вже збиралася спати, як раптом почула стукіт у двері. До неї рідко приходили гості в такий час. Навіть цікаво стало, хто помилився адресою. — Хто там? –
— Марино, ти давай, вибирайся. Як – ніяк 25 років минуло з того моменту, як наш 11 клас пустився у вільне плавання. Це, знаєш, доволі таки солідний термін, тим паче, що ти так жодного разу й не приїжджала. Та й не всі дожили до цієї дати. Он, Юрко Мельник, молодий же зовсім, жити та жити, а ось бачиш, як буває? Наталі Коваленко вже 4 роки немає, Кольки Коваля, Яни Романюк, Ганнусі Кравченко… Ой, Марино, летить час
На цій зустрічі випускників було передбачувано нудно. І навіщо тільки вона сюди приїхала? Подивитися на колишніх однокласників, які намагаються зі шкіри геть вилізти, але показати, що чогось досягли
— Шикарно ви живете, Марино, раз на п’ятирічку машини міняєте. А ця так і зовсім із салону! Дивись краса яка! Вся блищить, переливається! Ну так, вас багатих не зрозуміти, тільки прибідняєтеся, що грошей немає. У вас же та машина ще хороша, що це ви її міняти надумали? — Так хороша, але ось вирішили, що поки можливість є, замінимо. Якраз поки сини ще в школі вчаться, розрахуємося за неї, а потім і не до машин буде, коли 2 студенти в сім’ї з’явиться. — Ну так, а нам завдяки вам тепер до старості на іржавому кориті їздити доведеться
— Віталію, ти навіщо сестрі своїй про машину сказав? Адже домовлялися ж, що нікому ні слова! — Ну вибач, Маринко, якось випадково вийшло, до слова довелося, ось і
Федір, бачачи, що образив матір, трохи пом’якшився, посміхнувся і сказав: — Мамо, може, досить уже, га? Ти зрозумій, це мої дівчата! Мої, не чиїсь. Хто їм ще допоможе, якщо не я? Хто їх забезпечувати, на твою думку, повинен? Ось ти мовчиш, коли я вам допомагаю, коли Ірці грошей підкидаю, та племінникам. То чому мої доньки тобі поперек горла стоять? Чому, мамо
— Мамо, ти сильно поспішаєш? Зараз швидко заскочу, грошей на карту закину і поїдемо, добре? — Добре, синку, ти не поспішай, встигнемо, магазини ж зараз допізна працюють, вже
— Ох, молодь, молодь! Я ж тобі розповідаю! Хату цю ще чи то дід, чи то батько Клименчихи побудував. Це зараз ви кімнат наробили, у кожного своя, а в ту пору там одна велика спальня і була, хата і хата, підлога, стеля, та 4 кути. Ну, там давня історія, мене ще на світі не було, та й мати моя тільки-но зʼявилася, а Клименчиха вже нареченою була. Що вже там у них було, я не знаю. Чи то вдова вона залишилася, чи то чоловік від неї втік, а тільки недовго вона заміжньою побула, та додому до батьків і повернулася, не одна, з дівчинкою маленькою
— Ой, Полінко, та в цьому будинку скільки себе пам’ятаю, зроду ні в кого нічого не росло. До вас Куценки жили, теж усе купували, і картоплю, і морквину.

You cannot copy content of this page