— Сумно, Сашко. Раніше все було по-іншому, пам’ятаєш? Добріше, чи що. І ялинку ми майже щороку прикрашали. Пам’ятаєш же? Сашко пам’ятає. Він би купив для мами ялинку і цього року. Але не можна. Вона буде лаятися, нервувати. Ясно ж сказала: «Навіть не думай! Це невиправдано дорого! Обійдемося!»
— Убогий! Гей, убогий! Сашко  не обертається, він знає – це Володька з п’ятого поверху. Йому краще не відповідати. Може й відв’яжеться. — Олександре! – Володька не вгамовується.
Сусід дивився на неї з цікавістю. І з чимось іншим. Це щось грало в його очах, вабило. Але Надійці ніколи було розбиратися, у неї ж там… — Гусак у духовку не влазить, – випалила дівчина, – Ви мені його туди заштовхати не допоможете? — Надія Іванівна, ну як Вам не допомогти! Із задоволенням! «Ось бачиш, нормальний він мужик. І з чого ти раніше його уникала й побоювалася? Може, це тому що вони з Сашком не ладнали?
Надійка була вчителькою. І, судячи з реакції учнів, хорошою. Під Новий рік усі батьки намагалися її порадувати подарунками. Тільки подарунки були якимись дивними. Хто яйця притягне домашні. Хто
— Ну що, кажи адресу, поїдемо до тебе, раз ти мене купила! За парфуми! – чоловік усміхнувся. Люба уважно на нього подивилася. Вельми привабливий чоловік, років тридцяти пʼяти, брюнет із сумним карим поглядом. Скроні припорошила павутинка сивини, і Любі це здалося не дивним із такою дружиною. Вона тихо назвала свою адресу
Новорічне свято наближалося дуже швидко. Останні дні року, що минає, миготіли непомітно і здавалося, що вже нічого не встигнути. Люба бігала по магазинах, сподіваючись вибрати підходящі подарунки своїм
— Це ж фотостудія?! З її збитого дихання було зрозуміло, що вона дуже поспішала. — Так, але ми закриваємося. Кінець робочого дня. Ви, вірно, хотіли записатися? Це можна було зробити в адміністратора по телефону… Договорити Сергію не дали. — Молодий чоловіче, мені терміново! Усього одну фотографію! – у її голосі не було й нотки прохання. Це радше був наказ, що не залишає зазору для заперечень
Це був один із тих чудових вечорів напередодні Нового року, коли до святкової ночі залишалося зовсім небагато. Місто, як зазвичай, раптово захоплене зимою, відчайдушно борсалося в заметах ногами
Сказав, зараз одружимося, потім він зробить ремонт у своїй квартирі й перевезе нас туди. Нарешті я поїду з цієї діри! — Так він же не такий багатий, як ти хотіла, – Ніні стало прикро за рідне село, яке дало притулок Каті та її дитині. — Що робити? – зітхнула дівчина. – Спочатку з Вадимом поживу. А там знайду собі нормального мужика й розлучуся. Головне зараз – переїхати у велике місто
Рішення переїхати в сільську місцевість у Ніни з чоловіком Олексієм було обопільним. Обидва виросли в невеликих селищах, у місто приїхали тільки щоб здобути освіту. Ніна вивчилася на лікаря,
— Потрібно просто пляшечку з водою непомітно покласти в машину, а потім вказати на неї, мовляв, забери свою воду. І далі реакція. За нею все стане зрозуміло. Якщо скаже, що не його – це одне, а от якщо почне ухилятися і придумувати на ходу… тут… сама розумієш. Оля відмахнулася від подруги, вважаючи, що все це дурниця, але коли вони виходили з кафе, пляшечку з водою захопила
— Тут одна моя знайома перевірила цим способом, чи не ходить чоловік наліво, крику було! Навіть і не здогадувалася, а він обманював. Ось така пляшечка і допомогла, –
— Не захворіла я, Валерочко, просто настрою немає. Все крутимося, крутимося, коли молоді були, все на потім відкладали, все для дітей! Тепер онуки один за одним пішли. Ти не думай, я всіх дуже люблю, але знову все тільки для них. А чому так виходить? Та тому що ми живемо не окремо. Скоро сорок років, як ми разом, а все скачемо, як молоді. Вранці Таня зі Славою на роботу збираються, Христинка з Микитою до школи, до туалету черга, у ванну не пропхатися. Поїли, до пуття не прибрали і побігли, а я ходжу і підтираю за всіма. Начебто й не важко, але невже ніколи ми з тобою окремо так і не поживемо, як люди, га Валеро
Валерій Іванович відвів молодшого онука Микитку до школи і бадьоро крокував через скверик назад додому. Зараз вони з Наталею снідатимуть, у них на пенсії тепер свій розпорядок. Старшу
— Ось саме, хто може, той і робить. А я жіночу роботу не можу. Не привчений. У моїй родині завжди так було – мати по дому шаруділа. — Шаруділа? – усміхнулася Олена. – А в моїй родині батько посуд мив і підлогу, що ж тепер? Домашня праця – це теж праця. Ось саме, чоловіки чомусь сприймають роботу жінки по дому як належне. Мені теж після роботи хочеться прийняти ванну і повалятися на дивані
— Оленко, ти чого? Я посуд мити не буду – це взагалі бабська робота! — Яка? — Ну жіноча, – Павло зрозумів, що був нетактовним і спокійного вечора
— Розумієте, машина заглохла, довелося залишити на посту. Бензин закінчився. Дві заправки проїхав і жодна не працює. Вони, бачте, новорічну ніч святкують і до третьої ночі закрилися. Спочатку хотів почекати в машині, а потім понадіявся, що мене підбере хто-небудь, – сказав чоловік, – не даремно сподівався. Ви для мене чарівницею виявилися. Мені ж додому швидше треба
Надія поспішала. Тільки півтори години залишилося до Нового року, а вона все ще в дорозі. Уже давно б приїхала, але зупинив патрульний і довго не відпускав. Начебто нічого
Поки Надія ще не передумала, турботливі менеджери викликали таксі й відправили її додому з подарунками та накидкою. Але, як це часто буває, ейфорія від виграшу випарувалася так само швидко, як прийшла. Опинившись у рідних стінах, далеко від усіх цих посмішок, чемних слів, оплесків на тлі, Надія зрозуміла, що потрапила в пастку досвідчених маркетологів і зробила абсолютно непотрібну покупку. І що тепер робити
Крім снігу, що замітає яскраво прикрашені ілюмінацією вулиці, грудень приносить приємні клопоти. Думки про те, що-кому подарувати, дуже гріють серце, а іноді перетворюються на нервування. І це був

You cannot copy content of this page